Пам’ятаю, у школі вчителька історії навчала нас, що Мазепа зрадник… Мені ж батьки розповідали, що він наш герой, який намагався визволити Україну з-під московського ярма. А ще я, на відміну від вчительки (хоча, не виключено, що вона лише прикидалася невігласом), знав, що Петро I був україножером, психопатом, дітовбивцею і садистом, що Україна не приєднувалася до СРСР, а була завойована більшовицькою Москвою, що 1933 року Москва і московські холуї виморювали українців голодом, що бандерівці боролися за незалежність України, що прапор України синьо-жовтий, а гімном є „Ще не вмерла України”… Пробував заступитися за Мазепу, та вчителька порадила менше відкривати рота, бо матиму неприємності.
Її порада не впала на благодатний ґрунт. Мовчати я так і не навчився, тож і неприємностей у житті мав чимало. Зірвав собі серце, не зробив кар’єри, але сплю спокійно. Вірніше спав, поки не почали з нами війну ті, яких буцімто зрадив Мазепа. Щоб відволікатися від тривожних новин, став більше читати. Бо почув якось по радіо, нібито американські вчені встановили, що читання художньої літератури благотворно впливає на організм і подовжує життя. Проте, схоже, не в нашому випадку. Нещодавно взявся, приміром, до читання кримінального роману відомого канадійського адвоката і письменника Роберта Ротенберга „Стара ратуша”. І на 21 сторінці уздрів таке: „У глибині душі мій тато (йдеться про батька головного героя твору детектива Арі Гріна) все ще залишався кравцем. Коли він був молодим, але вже одруженим, він займався шиттям у своєму маленькому польському містечку аж до тієї хвилини, коли вересневим ранком 1942 року його оточили нацисти. Коли у Треблінку їх вишикували в шеренгу, його друг прошепотів охоронцю-українцю, що він чоботар. Ним він і став. Приїхавши до Канади, відкрив взуттєву майстерню в передмісті, яке заселили вихідці з Європи”.
Упередженість щодо нас ще не подолана, хоч ми не гірші за інших
Відразу і не второпав, що мене вкололо у серце. А тоді збагнув: для західної людини природним є те, що охоронцем у нацистському концтаборі навіть у художньому детективному романі названо саме українця. Тож про це мовилося мимохідь, як про само собою зрозумілий факт. Так їм вбили у голову, такий міф витворили, як колись росіяни про зрадника-Мазепу. Власне, і до наклепу про „українців-колабораціоністів” під час другої світової війни чи не найбільше зусиль доклали рук саме вони. Бо тривалий час переконували не лише власних громадян, а й світову спільноту, що українці – це переважно бандерівці (у їхній інтерпретації „бендерівці”. Ну просто тобі жителі міста Бендери, що у Молдові…). Мовляв, то непевні люди, які свого часу співпрацювали з фашистами. До фашистів-„бендерівців” наші колишні „брати” відносили усіх, хто мав не таку, як призначено у Кремлі, точку зору, хто обстоював рідну культуру, мову, ба просто послуговувався українською мовою в Україні. „Бандерівець” – це, так би мовити, модель найгірших рис українця, як їх собі уявляє російська свідомість, – пише український філософ Ігор Лосєв. – Це тип антиросійський за визначенням саме через свою українськість. „Бандерівець” постає в сприйнятті середнього росіянина на підсвідомому рівні як своєрідний „антиідеал” України, як живе втілення „поганої України” на відміну від ідеалу гарної України – Малоросії”.
плакат, що возвеличує РОА генерала Власова. Свастика на ньому закономірно зображена на фоні російського прапора
Отже, російська свідомість легко визнає право народів на самовизначення, на антиколоніальну війну, коли мова йде про події, які не стосуються Росії. Росіяни охоче співчувають палестинцям, курдам, навіть баскам, бо це не стосується їх і їхньої історії. Але Україна… ось вона, поруч, завжди під рукою, завжди на підхваті, давно нібито упокорена, прип’ята до імперського воза, „менший брат” і раптом єрепениться. Тому їм так важко зізнатися самим собі в очевидному: „бандерівщина” була звичайним національно-визвольним рухом, який принципово не відрізнявся від антифранцузького руху в Алжирі чи антианглійського в Ірландії.
Брехлива і абсолютно несправедлива російська модель трактування бандерівського руху дає право визначити її ще одним міфом, складовою частиною інших російських міфів на українську тему. Не дивно, що вона є також наріжним каменем пропаганди лівих і проросійських партій та організацій і в Україні. Її вони чи не найбільше використали для протиставлення західних і східних регіонів держави, для залякування російськомовного населення сходу і півдня України. Як бачимо, невігластво одних і облудна пропаганда інших зробили свою чорну справу. Мешканці деяких регіонів люто ненавидять Україну, яка в їхній викривленій свідомості асоціюється з ненависною їм бандерівщиною.
На жаль, до створення подібних моделей і міфів радо підключалися й деякі європейці і не лише вони. А поскільки так звана українська влада і за СРСР, і за незалежної України дбала про що завгодно тільки не про престиж держави і навіть не думала про те, що українці теж мають права, які треба обстоювати, як і розвінчувати брехню щодо них, ці наклепи почали поширюватися і сприйматися як істина в останній інстанції. Тому той же Ротенберг напевне знає про українця Івана Дем’янюка, який нібито був катом-охоронцем німецького концтабору в Польщі Собібору. Не виключено, що саме через це він і згадав про українця-охоронця у Треблінку. Та чи знає той же Ротенберг про героя Першої світової війни, свого земляка Пилипа Коновала? Мабуть ні. Інакше, напевне, посоромився б отак мимохідь лийнути бруд на українців.
Іван Дем’янюк, якого звинуватили у смерті майже мільйона в’язнів нацистських концтаборів
Івана Дем’янюка цинічно і голосно використали для підтвердження облудного міфу про українців-„фашистів”, хоч провина його не була доведена навіть в суді Ізраїлю. А Інститут національної пам’яті Польщі не підтвердив існування документів про Дем’янюка, як охоронця таборів Майданека, Собібора чи увага(!) Треблінки, що знаходилися на території Польщі. Схоже, так звана „справа” Дем’янюка була задумана і використана ворогами України саме для розпалювання антиукраїнської істерії, навішування українцям ярликів посібників фашистів. Прикро, та в Україні на державному рівні жодної реакції на це паплюження не було. Лише на громадському рівні ще у 90-х роках минулого століття був створений Комітет захисту Дем’янюка. Проте голова комітету Володимир Кательницький та його стара мати 7 липня 1997 року були вбиті у власному помешканні. На тілі знайшли 36 ножових ран. Злочин залишився нерозкритим…
А про Пилипа Коновала якось делікатно помовкують. Може тому, що він – етнічний українець – отримав Хрест Вікторії?
Пилип Коновал – знаменитий канадієць, а насправді – українець
До речі, ним за понад 150 років існування нагородили лише близько тисячі вояків. При зустрічі з кавалерами ордена англійські королі мусять вітатися і віддавати честь першими. Однак, хто в світі цікавиться національністю Коновала, чи, приміром, Петра Дмитрука – сина українських емігрантів, що виріс у Канаді, а життя своє віддав під час другої світової війни за Францію. Зате ті ж французькі ЗМІ не забували в повідомленнях про Джона (Івана) Дем’янюка вже під час судилища в Німеччині(?!) нагадувати про його українське коріння. При тому, що французький закон чітко забороняє поліції цікавитися походженням підозрюваних осіб. Тим більше – оприлюднювати таку інформацію. Воно і правильно: жоден народ не делегує тим чи іншим порушникам завдання здійснювати злочини. І чи не є, врешті, зворотньою стороною расизму наполягання на тому, що в далекому 1920 році майбутній в’язень і працівник фашистського концтабору (якого, раптом і безпідставно, невмолимі і впливові сили зробили відповідальним за долю сотень тисяч жертв німецького нацизму) народився саме в українському, а не в будь-якому іншому селі? Схоже, має рацію син Івана Дем’янюка, теж Джон Дем’янюк, який заявив: „Історія засвідчить: Німеччина використала мого батька як цапа-відбувайла, щоб перекласти вину за вчинки німецьких нацистів на беззахисних українських військовополонених”. Як на мене, то таким цапом-відбувайлом, жертвою войовничої українофобії аж надто часто в світовій історії виступала і виступає вся Україна…
Українці нічим не гірші за інших, і нам є чим і ким гордитися. Та російська пропаганда з упертістю маніяка малює з нас недолугих зарізяк, фашистів і расистів. І не отримує на свою брехню належної відсічі світової спільноти. Тож чимало людей в світі продовжують цьому вірити, хоча, здавалося б, часи помінялися і тепер уже всі мають змогу приїхати в Україну незалежну і пересвідчитися, що тут такі самі люди, як деінде, що ми толерантні і гостинні. Будь-хто може переконатися, що у нас не те що немає фашизму чи расизму. У нас донедавна й належного патріотизму не було. І досі чимало українців ігнорують рідну мову, культуру, спілкуються ламаною російською або суржиком, слухають переважно російські або англомовні пісні і запобігають перед іноземцями. Однак, згадаймо ті ж „Євро-2012”, коли дехто з сильних світу цього радив не їхати болільникам до України, бо там, мовляв, небезпечно… Згадаймо, як на наші футбольні команди накладали санкції за гордо піднятий уболівальниками червоно-чорний прапор, що є символом революційної боротьби за нашу незалежність. Між тим, нещодавній інцидент із командою ЦСКА, фанати якої виставили неонацистський баннер на матчі з італійською „Ромою” під час гостьового матчу першого туру групового раунду Ліги чемпіонів, пройшов майже непомітно. Таке враження, що сучасних рашистів після анексії Криму просто бояться, і їм можна усе, навіть бути справді фашистами…
Схоже, ми зараз захищаємо європейську цивілізацію від варварів
Війна триває, і не лише на полі битви. На окупованих українських територіях Росія і далі промиває людям мізки. Не дивно, що не так давно на телекамеру молодий маріуполець не посоромився сказати, що коли Росія окупує його місто, але дасть непогану роботу, він радо на це пристане. Батьківщина, гідність, чоловіча честь для нього порожній звук. Цей малорос готовий прислужувати окупанту в надії отримати більшу пайку. І навіть школярі з Маріуполя, котрі народилися і виросли за незалежної України, казали, що їм усе одно в якій країні жити. Яке до болю знайоме дежавю. Пам’ятаєте відомий виступ шахтаря на початку незалежності, котрий заявив, що якби від української мови було більше ковбаси, то і він би забалакав українською?
Масовій істерії протистояти можуть лише одиниці. На хвилі ненависті „не фашисти” Лугандона влаштовують концтабори, відрубують руки українцям, на яких помічають татуювання тризуба, ґвалтують дівчат, які симпатизують Україні, б’ють і принижують привселюдно проукраїнськи налаштованих людей на майданах міст, піддають тортурам священників не московської орієнтації, влаштовують паради наших виснажених полонених під радісні крики екзальтованої юрби, яка щиро переконана, що все перелічене вище зовсім не фашизм. А що ж тоді фашизм?
У нас зараз не просто війна. Іде протистояння цивілізацій. Ось що розповів відомий на весь світ учасник Революції Гідності в Києві, а тепер боєць добровольчого батальйону „Дніпро-1” Володимир Парасюк про перебування в Іловайську: „У нас були проблеми з їжею. Останні три дні ми навіть не їли нічого. Але все одно старалися ділитися з ними (місцевими жителями). Я не розумію: ти їм віддаєш останній кусень хліба, останню тушонку, а вони потім все одно ходять і здають ворогу наші позиції”…
Ми без перебільшення рятуємо світ, протистоїмо азійській орді, яка молиться на диктатора. Але, схоже, світ так і не може остаточно позбавитися міфів стосовно українців. Тому й не продає нам досі зброю, тому й не завжди чують обстрілів Маріуполя представники ОБСЄ, не бачать, як кордон перетинають російські війська, тому воюють на боці терористів іспанці й італійці, тому й підтримують політику Росії як крайні ліві, так і крайні праві в Європі. Інколи просто хочеться, щоби вони потрапили під владу свого друга Путіна і хай би скуштували московського „раю” після московської отрути. На всіх посад у Газпромі не вистачить...
Та для того, щоби прозріти, не варто йти аж так далеко. Можна просто поїхати в окуповану зону на Донбасі і пожити під орудою московських наїзників. Хоча, полуда з очей багатьох сепаратистськи налаштованих донеччан, які кричали „Путін!” і „Расєя!”, не спадає досі. Таке враження, що їм пороблено. Тож мої наступні приклади колабораціонізму Росії і західних держав у минулій війні навряд чи переконають зомбованих у тому, що найбільше співпрацювали з гітлерівцями саме українці. Я звертаюся до тих, хто ще може мислити, аналізувати, але в силу різних причин не знав багатьох фактів. Тож замисліться і зробіть висновок, чи Європі нам повчати? А тим більше Росії і промосковським терористам…
Найменше співпрацювали з нацистами і найбільше воювали за свободу саме українці
Отже, початком „спільної діяльності” держав з нацистською Німеччиною, тобто початком колабораціонізму, стала Мюнхенська угода, підписана 29-30 вересня 1938 року главами держав Великобританії (Чемберлен), Франції (Даладьє), нацистської Німеччини (Гітлер) і фашистської Італії (Муссоліні). У відповідності до неї була поділена і ліквідована Чехословаччина. Скориставшись моментом, свої територіальні вимоги хутенько висунули Угорщина і Польща. Остання денонсувала польсько-чехословацьку угоду від 1925 року про національні меншини і офіційно вимагала собі Тешин і Спиш. Це дозволило Гітлеру виправдати анексію Судет „міжнародним” характером вимог до Чехословаччини. Через місяць після укладання Мюнхенської угоди Угорщина і собі захопила частину південної Словаччини. А в березні 1939 року за наказом союзника Гітлера Хорті була потоплена у крові Закарпатська Україна, яка проголосила незалежність. Таким чином українці першими в Європі збройно протистояли фашистам.
Французький маршал Анрі Петен у червні 1940 року здав Гітлеру дві треті французької території. Саме він першим назвав своє співробітництво з нацистами колабораціонізмом.
Не побажали боротися проти коричневої чуми і Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія. Союзниками Німеччини були Болгарське царство, королівство Румунія, Хорватія, Чорногорія, Південна Югославія, Іспанія…
Окрема ганебна сторінка – співробітництво з нацистською Німеччиною СРСР. Відразу після Мюнхенської угоди 11 листопада 1938 року була підписана „Генеральна угода про співробітництво між НКВС і гестапо”. Підписали її Мюллер і Берія. А 28 вересня 1939 року було підписано сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа, який мав на меті поділ Європи. По суті, цей пакт став детонатором Другої світової війни. Святкуючи поділ Польщі, нацистська Німеччина і більшовицький Радянський Союз провели 22 вересня 1939 року спільний парад військ у Бресті. Центральною вулицею урочистим маршем пройшли підрозділи 19-го моторизованого корпусу вермахта (командуючий – генерал Гейнц Гудеріан) і 29-ї окремої танкової бригади Червоної армії (командуючий – комбриг Семен Кривошеїн). Не дивно, що рішенням Ліги Націй – попередниці нинішньої ООН – 14 грудня 1939 року СССР був виключений з цієї організації як країна-агресор.
Не можна також не згадати, що на службу до Гітлера пішли й радянські генерали, і російські великодержавники, такі як Андрій Власов, Петро Краснов, Андрій Шкуро, Гельмут фон Панвіц і багато інших. Шість полків донського, кубанського, терського, сибірського козацтва чисельністю понад 20 тисяч чоловік воювали в Югославії проти армії Тіто. Бригада Камінського, перетворена в 29-ту гренадерську дивізію СС, разом з Туркестанським легіоном брала участь у придушенні варшавського повстання. А хто з ображених на українців чув про 30-ту дивізію СС “Бєларусь”, про однойменну гренадерську бригаду СС, про 2-гу білоруську дивізію СС?!. Хто знає, що, приміром, Рейхстаг до останнього, до скону боронили французькі колабораціоністи. Що у військах СС було 50 тисяч росіян, тоді як українців у дивізії “Галичина” налічувалося близько 18 тисяч, а в батальйонах “Нахтігаль” і “Роланд” взагалі – по 320 осіб.
А як вам таке: на початку 1945 року РОА (російська визвольна армія, що воювала на боці Гітлера) під проводом генерала Власова нараховувала майже 200 000 чоловік?! За весь період нарукавний знак РОА носили близько 800 000(!) вояків. Хіба можна порівняти масштаби цих з’єднань, масштаби впливу на світову історію пакта Молотова-Ріббентропа і маленький загін „Нахтігаль”, про який всім у світі постійно торочать наші вороги?
Маловідомими є і такі ганебні факти: у Польщі після війни траплялися випадки, коли цивільне населення вбивало євреїв, що поверталися з нацистських концтаборів додому. А чехи майже до ноги винищили тих судетських німців, беззбройних людей, які залишилися на території Чехословаччини після поразки німців. І ці люди нерідко закидають нам, що ми були надто жорстокими у війні з озброєним до зубів російсько-більшовицьким окупантом…
…Отже, американські вчені напевне усе ж праві. Як не крути, а читати треба. Якщо не для подовження життя, то хоча б для того, щоби щось знати. Древні казали: знання – це сила! А з нас донедавна цілеспрямовано робили покручів, манкуртів, і ми поступово забували, що були колись відважними русичами, завзятими козаками, лютими гайдамаками, безстрашними воїнами УПА. Завойовники розривали пуповину, яка з’єднує нас з рідною землею, позбавляючи історії, давньої культури і традицій; забирали родову пам’ять, знищуючи мову.
Після згаданої „Старої ратуші” Роберта Ротенберга мені пощастило прочитати і напрочуд щиру, щемливу, дивовижну книгу данського письменника Пітера Хьога „Смілла і її відчуття снігу”. І я знайшов у ній таке:
– На острові Диско в 1981 році я (головна героїня твору Смілла) брала участь в дослідженні впливу морського туману на корозію карабінів, що використовуються для страхування під час переходів до глетчера. Ми просто розвішували їх на мотузці і поверталися за три місяці. Вони, як і до того, мали надійний вигляд. Трохи пошкоджені, але ще на вигляд надійні… Та виявилося, що ми могли розкришити їх на шматочки нігтем. Карабіни знищував чужий клімат. Такі ж процеси руйнування відбуваються, коли втрачаєш свою мову.
Це вам нічого не нагадує з нашої дійсності, шановні читачі? Чи не так розкришили українську мову українців Донбасу. Саме українців, адже тільки вихідців з Галичини там до півтора мільйона… Та забравши у людини мову, можна у неї забрати не лише відчуття снігу, а й відчуття Батьківщини.
Звичайно, на Донбасі живуть не лише українці. Але і їх вся колишня влада скалічила забуттям. Вірніше, нав’язаним незнанням культури того народу, серед якого вони опинилися. Як міркує у згадуваному творі Смілла, „існує єдиний спосіб зрозуміти іншу культуру (а отже і носіїв цієї культури). Жити в ній. Переїхати в неї, попросити, щоби тебе терпіли в якості гостя, вивчити мову. У якийсь момент, можливо, прийде розуміння”.
А доктор історичних наук, професор Валентина Борисенко написала в газеті „Україна молода”: „Якби ми протягом хоч би останніх 20 років не підігравали політичним амбіціям, а послідовно відроджували українську культуру і ширили правду про історію України та її культуру, то сьогодні такої цинічної й жорстокої війни не було б”. Та влада на Донбасі, більше як деінде в Україні, за винятком хіба що Криму, намагалася саме віддалити людей від української мови і культури. Тож українці її майже забули, чужинці не пізнали. Гості стали господарями, господарі рабами або блазнями. Розуміння не прийшло. Прийшла прихована ворожнеча, зокрема і до українського слова, яка і вилилася зрештою у війну. Війну совків з українцями. Навіть російськомовними, які ще зберегли відчуття єдиної родини. Бо ж цілком очевидно, коли розумієш країну, в якій живеш, знаєш її історію та культуру, коли не цураєшся мови цієї країни, неодмінно сповнюєшся особливими почуттями до неї. А незрозуміле, абсолютно чуже завжди здається небезпечним. На жаль, доводиться констатувати, що Україну і українців, нашу історію і культуру, а отже і нашої душі, не знають не лише жителі Донбасу і росіяни в Росії. Не знають нас досі, як слід, і владоможці західних країн, пересічні європейці. Позаздримо їм, у них попереду дивовижні відкриття. Хоча і в нас дехто тільки зараз починає усвідомлювати, що Мазепа чи Бандера не були зрадниками України, а Ленін не український герой.
Чи не через такі наші запізнілі відкриття ми були втраченими для світу, а зараз страждаємо і втрачаємо найкращих своїх синів і дочок?
Нижче - „фашисти-бандерівці” – колишні і нинішні...
Олександр ВІВЧАРИК, журналіст
Фото автора і з відкритих джерел інтернету
реклама
Коментарі
ОТ ОТ Скоро навчишься читати и писати без блатного жаргону,Хто тобi сказав шо я
iмшгрант?У мене громадянство трьох країн.А про "ущ..рбного" чув -мабуть Хома повернувся.Менi байдужа Росiя а тим більш Україна.Я Чекаю коли друг друга
задавите.
А ти чого не в АТО і пишеш коменти
не з Донецького аеропорту, а з дивана у приватному
будинку?Якщо ти такий патріот -то вперед.Скорiш
формуйся у якийсь вантаж.
Зрозумiло-"Червоне дишло При........ньского району"
"Прощай Америка где ТЫ не будешь никогда."
Люська-прада, да не смеши мои тапочки своим "маетком испанским"! Рази шо твою избушку на курьих ножках в твоем родном Тамбове "зеленые человечки" к Испании присоединили!
Жаль тебя ваще-то...
Давай давай заздрь.Я от у маєтку живу а у "хрущобе" ти живешь
бо злiстью та ядом так плюєшся.та усiм заздриш
У мене все є.А шо неможу купити за гроiшi то куплю за великi.А Ви .. бризкайте слюнею бо вражає Ваша дитяча впевненість у тому що Ви скинули
злодія, і тепер влада не буде красти і Ви заживете вільно і заможно ... дітки, менталітет у народу разом на європейський не поміняється. Красти перестануть тільки тоді коли всі будуть відносно багаті в країні,а це можливо тільки з ростом економіки і тут політичний режим абсолютно не важливий.Гарячий привIт
Оксанi,гарнiй красунI з Черкас.
Інше. Втікаючи в лютому, він втратив все. І не тільки на Черкащині. Залишились тільки гроші. Вмираючи, кожний завжди бере з собою тільки загальнолюдські знання. Починає усвідомлювати. Але "Дьявол не носит Прадо". ))
Стрічка RSS коментарів цього запису