Родина луганських переселенців Власенків, яка приїхала в Жовтневий Промінь, що на Чорнобаївщині, до сина щодня увечері стає на коліна разом із всім Луганськом і молиться за мир.
– Ми до останнього не хотіли їхати з дому, аж поки в дворі не розірвався снаряд, – пригадує страшну подію тижневої давності 74-річна пенсіонерка Алла Іванівна Власенко. – Одразу після вибуху 8 чоловіків полягли, як снопи.
77-річний Іван Федорович Власенко бачив це на власні очі. Забіг додому і наказав дружині пакувати речі. Зібралися за годину, в валізи склали все найнеобхідніше. Викликали таксі. Коли машина під’їхала, подружжя поспішило спуститися вниз. Незрозуміло звідки з’явилися автоматники й почали заганяти всіх назад у під’їзди. Аллі Іванівні та Івану Федоровичу дивом вдалося заскочити в таксі, уникнувши обстрілів.
– Квартиру зачинили, все вимкнули. Правда, світла й так немає. Ми гадали, що зможемо в квартирі перечекати обстріли, бо наша 5-поверхівка розташована всередині кварталу висотних новобудов. Не думали, що вибухне і в нашому дворі. Проте стріляють невідомо звідки і куди-небудь. Гадаємо, що зробили правильно, що втекли, бо будинок старий, без підвалу, ховатися у випадку бомбардування не було б де. До того ж, термін експлуатації нашого панельного будинку давно вийшов, тому невідомо, чи врятувалися б ми за його стінами, – продовжує Алла Власенко. – До вокзалу добиралися довго, через усе місто. У кожному мікрорайоні бачили розгромлені будинки. Не бачили жодного куточка, який би не зачепила війна. Район автовокзалу теж частково зруйнований. Неподалік нього – онкодиспансер, вікна вибиті. Теж, певно, влучив снаряд. Чи працює заклад, не знаю. Нашу десяту поліклініку постійно обстрілюють, тому туди ніхто не ходить.
Жінка розповідає, що її сусіди, хто молодший, ходять на роботу. Працює ринок. З тугою пригадує, які великі і смачні помідори продають на луганському базарі. Їх вирощує тамтешнє спеціалізоване підприємство.
– Повний вагон біженців був. Всі їхали на Київ з надією знайти роботу і добре облаштуватися. Але ж столиці на всіх не вистачить, – переконувала попутників Алла Іванівна. – Після години дороги залізницею вибухів уже не було чути. Їхати стало спокійніше.
Алла Іванівна каже, що в сина в Жовтневому Промені все спокійно. Уже тиждень вона з чоловіком гостює на Чорнобаївщині. Звісно, скучає за домом. Сама, розповідає, родом з російської Прохорівки. Востаннє була на Батьківщині три роки тому. Коли поїде наступного разу, навіть не уявляє. Найбільше хочеться повернутися в Луганськ. Там 40 років пропрацювала викладачем у Луганському будівельному коледжі. Два роки тому залишила роботу за станом здоров’я.
– Нам залишається тільки молитися за те, щоб Господь змилувався і послав на нашу землю мир і спокій. Ми звідти привезли надруковану на папірці молитву, яку всім у церкві роздавав батюшка, – зауважує жінка і читає вголос завчені напам’ять рядки. – Щовечора о 21-й годині весь Луганськ стає на коліна і молиться, ми також приєднуємося, хоч самі за сотні кілометрів звідти.
Наталя Каузак
реклама
