Погибляцький народний краєзнавчий музей (с. Погибляк Лисянського району) – в занепаді, пише в листі «Прочерку» дочка засновника музею Олександра Вдовиченка смілянка Валентина Макушенко.
Музей розповідає історію села і Лисянського краю від глибокої давнини (часів Трипільської культури) до кінця ХХ століття. Серед найцікавіших постатей села – голова місцевого колгоспу Каленик Сипченко, який, заховавши в лісі запаси зерна, врятував односельчан від Голодомору; делегат Всесоюзного з’їзду колгоспників Никифор Дубовий; відомий історик-краєзнавець Олексій Дубовий, який у 1976-1994 роках був одним із керівників Черкащини.
Погибляцький музей – один із важливих культурних центрів Лисянщини, сюди приїздять з екскурсіями учні з багатьох населених пунктів району. І от раптом...
«Пишу, бо не можу мовчати, – пише в редакцію «Прочерку» Валентина Макушенко. – Мій батько, працюючи в школі учителем історії, створив музей. Сьогодні музей носить звання Народний, він відзначений багатьма нагородами, зокрема від імені Президента Л. Кучми. Із 70-ти років стажу більшу частину років батько посвятив створенню музею. Це важка кропітка праця. Сьогодні музей у занепаді. Мені телефонують із села, що його розкрадають, не прибирають і т.д.».
– Подивіться на фотографії, які зробив онук засновника, мій племінник під час відвідин музею. Він працює в Яблунівській школі учителем початкових класів і організував екскурсію туди – дітей привіз. І він побачив те, чого не повинні бачити діти, батьки і всі інші люди, які заходять туди... – крізь сльози розповіла Валентина Олександрівна кореспондентові «Прочерку» в телефонній розмові. – Просто жах. Усе розбивається, не прибирається, там була покража. Взагалі багато непорозумінь... Я там була в липні, питала про долю деяких експонатів. Мені директор музею Валентина Іллюк відповіла, що не знає... А цього року в грудні виповнюється 60 років із дня започаткування музею!
У сільській раді Погибляка переконані, що Валентина Олександрівна, м’яко кажучи, занадто згущає барви.
– Музей у нас в ідеальному стані – через те, що він розміщений у Будинку культури, – розповідає секретар сільради Галина Капустинська. – Для шкіл району проводяться екскурсії. Пам’ять Олександра Вдовиченка належно вшановується: при вході в музей встановлено меморіальну дошку на його честь, музей названо його ім’ям, до Будинку культури веде березова алея, яку школярі посадили в пам’ять про Олександра Олександровича. В самому музеї встановлено погруддя Вдовиченка і зроблено Куточок засновника. Справді, крадіжка в музеї була. Сільський голова звертався в міліцію, приїздила слідча група, проводила слідчі дії. Що ще можна зробити – я не знаю...
Такої ж думки дотримуються і в районі.
– У музеї все нормально, – вважає начальник відділу культури Лисянської райдержадміністрації Лілія Заполочна. – Експозиція утримується добре, деякі вітрини поновлено, з’явилися нові експонати: приносили люди. В тому числі й сільський голова Петро Іллюк із дружиною поповнювали фонди музею. Знаєте: десь вирили із землі копійку, десь люльку козацьку... Вишиті рушники приносили. Що ж до «викрадених» експонатів – вони просто перенесені в інший зал, тому що на тому місці зробили експозицію, присвячену Вдовиченку. Кожен, хто має якісь сумніви, може приїхати в Погибляк і переконатися на власні очі.
Автору цього матеріалу пощастило сім років тому побувати в Погибляцькому музеї – він справді має досить багату експозицію, але плин часу вже тоді давалися взнаки. Було помітно, що створений у радянський період сільський музей нелегко переносить випробування долі – смерть засновника, брак коштів у дотаційному сільському бюджеті, відсутність опалення... Ми можемо припустити, що те, що одним здається «ідеальним станом музею», інші сприймають як «занепад».
Втім, стан сільських культурних осередків – проблема не лише Погибляка. Під час однієї з нещодавніх нарад в облдержадміністрації в.о. начальника управління культури ОДА Микола Суховий розповів і про труднощі, які можуть виникнути в сільських бібліотек і музеїв у зв’язку з децентралізацією.
– Усе буде залежати від фінансових можливостей місцевих громад, – наголосив пан Суховий. – І бібліотечні, і музейні фонди належать до відповідних державних фондів. Тому при ліквідації або злитті закладів необхідно передбачати повернення або передачу фондів у музеї, які є у державній частині музейних фондів, а бібліотечних фондів місцевих бібліотек – до бібліотек вищого рівня.
Втім, хочеться вірити, що унікальний Погибляцький музей – занадто багате зібрання, щоб залишитися без уваги місцевої та обласної влади.
Максим Степанов
реклама
Коментарі
Дякую Максиму Степанову за висвітлення проблеми у статті "Дочка засновника сільського музею хвилюється за майбутнє експозиції" на сайті http://procherk.info.
Особлива подяка професору Щербатюку В.М. за відгук, опублікований на сайті «Прочерку» 7.12.2015р., та активну позицію щодо збереження музею.
6. Інвентаризаційн а книга, Книга відгуків №1 і №2, ключі від сейфу та музею передано гр. Павленку при передачі музею.
7. А щодо фотографій, то скажу, що їх майже 300, сфотографовано 20.11.2015 року. Знімки зроблено цифровим фотоапаратом. Такі знімки приймаються як доказ, навіть, у суді.
Я хочу подивитись у вічі кожному і запитати : «Хто вас спонукав таке писати? Чи, можливо, залякав, чи за винагороду?»
З повагою. Валентина.
1. Ніколи в житті не мала закордонного паспорта, а, відповідно, ні в Польщі, ні в Чехії, ні в Америці не була.
2. Ордени, медалі та інші музейні експонати, які особливо цінні, мій батько, Вдовиченко О.О. , здав (29.08.2003р.) у Черкаський краєзнавчий музей на зберігання, щоб їх не вкрали, бо музей був без сигналізації. У мене зберігся акт і такий хай вам покажуть у музеї.
3. Все, що приносили люди до музею, приймалось по акту, заносилось в Інвентаризаційн у книгу.
4. Все, що забирали люди, теж по акту.
(Продовження у наступному коментарі)
Музей створено для вас і про вас, дорогі односельчани. І ніде у світі про вас не скажуть таких слів як «Знатний тракторист», «Він дійшов до Берліна» і т. д. Ніде у світі не будуть так пишатися вашим нагородами як тут, бо вас тут усі знають. А дітям і внукам не буде куди зайти, щоб торкнутися серцем слави і пам’яті рідних, щоб самому пройнятися нею та й понести через усе життя. Щоб ніхто і ніколи не сказав, що ми «…славних прадідів великих правнуки погані».
То ж я, як дочка засновника музею, не маю морального права мовчати, коли спостерігаю, що музей занепадає. Моя мета дуже проста і прозора – зберегти життя музею. (Продовження у наступному коментарі)
Ви назвіть себе. Може й про вас тут напишуть, те про що все село знає.
Стрічка RSS коментарів цього запису