Черкаські бійці розповіли, як виривалися з іловайського пекла

«Командири наче є, але їх немає»

На мирній Україні 24 серпня 2014 року провели військовий парад. На фронті ж у цей час уже лунали тривожні дзвіночки. До 29 серпня, коли на світанку наші бійці виходили так званим «зеленим коридором» смерті, про присутність росіян командирам говорили не раз, однак вони не хотіли нічого чути. Коли ж потрапили в оточення, ті не знали, що робити, — кажуть бійці.

- У хлопців були карти, але потім вони тишком-нишком кудись зникли. Нема ні командирів, ні карт, — пригадує Валерій Чепурний. – Так, нас там розстрілювали. Були й бої, до останнього оборонялися. Однак весь цей час у нас ні з ким не було зв’язку, виходили самі, як могли.

Думки тоді в кожного були свої, — зізнаються чоловіки. Командири наче і є, але їх немає.  Хто як умів звертався до Бога. Поневірялися по лісах, пили воду з чого доведеться.

«Ми вже знали, що ніхто нікого не випускатиме»

- Мене поранило за два дні до виходу, лежав два дні на блокпості, потім наш пост зняли і всіх стягнули в одне місце, — долучається до розмови сержант Ярослав Горбик. — Справа в тому, що командування про все знало, тому що ще задовго до виходу, 28 числа у 5 годин вечора всіх поранених, які лежали на блокпосту і у спортазлі в школі, погрузили в «КамАЗ», повісили білий прапор і сказали  «Все, виїжджайте, вас випускають».

«КамАЗ» поїхав, однак не встиг подолати і трьох кілометрів, як його обстріляли з усіх сторін. Виривалися на спущених колесах.

- Тоді ми вже знали, що ніхто нікого не випускатиме, — каже військовий. — Вранці почали вишиковувати колону, знову нас вантажать у такий же «КамАЗ». Я їхав із пораненими. Там було більше 30 чоловік – лежачі і ходячі, які ще могли пересуватися.  Ходячі сиділи під бортами у «брониках». Дійсно, у нас не було ні автоматів, нічого. У нас був тільки великий білий прапор із червоним хрестом.  І по нас лупили з усієї зброї, як по всіх інших.

«В’їхали на танках і сказали «Або виходьте, або ми вас просто «утюжимо»

Втрати, які понесло українське військо за час виходу так званим «зеленим коридором» під Іловайськом, звісно, применшують. За даними військової прокуратури, за ті дні загинули 366 військових, 429 були поранені. Сотні потрапили в полон бойовиків, доля деяких невідома досі. Дехто ж із волонтерів досі говорить про 14 «КамАЗів» із тілами загиблих.

- Пам’ятаю, як мій водій вискочив із «КамАЗа» і загнав його у «зеленку». Там уже стояв батальйон «Донбас», — пригадує Ярослав Горбик. — Почали згружати поранених і зносити докупи у три хатки, які стояли там зарослі серед поля. Ми встигли зняти чотирьох чи п’ятьох,  а потім потрапляє міна і це все розлітається.

Дійсно, жертв було набагато більше. Потім вночі  ходили, збирали хлопців і хоронили, але так тихо, щоб не знали сепаратисти, — говорить боєць.

— Ми відбивалися практично до ночі. А ввечері в’їхали два танки  і нам сказали “Або виходьте, або ми вас просто «утюжимо», — пригадує сержант. – Вони знали, що в нас залишилися тільки автомати.

Коли зібрали всіх, хто лишився, вирішили, що з пораненими йти немає як, бо лежачих було втричі більше, ніж ходячих. Покинути їх не можна було, тому довелося здаватися. Так потрапили до росіян.

- Нас погрузили в «КамАЗи»,  вивезли спочатку на територію Росії, потім повернулися і викинули всіх у полі. Дві доби ми там провели без їжі, води, медикаментів. Практично не мали нічого, — розповідає боєць. — Багато з тих, хто були важче поранені, померли. 31 числа зранку сказали, що віддають нас. Вишикували всіх, залишили тільки батальйон «Донбас». Поранених завантажили в машини і  так колоною погнали.

Позаду пустили танк, щоб переїжджав тих, хто падатиме. Так і пішли.

- Пройшли десь кілометрів п’ять, прийшли до  озера, де вже стояли машини-«таблетки» Червоного Хреста. Туди росіяни і сепаратисти звозили всіх, кого де назбирали, — розповідає військовий. – У тих «таблетках» і пішли на «сепарську» територію, без зброї, без нічого. Коли дісталися до Волновахи, то нам сказали, що Волноваха вже не наша. Потім уже через поля поїхали у наш пункт дислокації.

Те, що з того боку воювали росіяни, було помітно, — кажуть бійці. Ті спокійно спілкувалися і доводили нашим, що українці влаштували громадянську війну, а вони приїхали сюди як миротворці.  Деякі ходили і здирали з поранених бійців наколінники, намагалися виміняти речі на цигарки.  Були, звичайно, і дуже вороже налаштовані, які казали, що нашим хлопцям дають американські камуфляжі і що вони взагалі американці, а не українці.

«Росіяни дострілювали наших»

- Коли нас взяли  в полон псковські десантники, то ми їм говорили про те, що нам обіцяли «зелений коридор», а вони у відповідь «Хлопці, хто вам таке обіцяв, нам сказали, що якщо ви 29 числа не виходите, то ваше угрупування — повністю на знищення», — пригадує Микола Здір. — Вони говорили, що самі були в шоці, тому що отримали наказ тримати нас в оточенні і ні про які домовленості не чули.

Природно, вороги чекали бою. Однак натомість побачили як українці шикуються  в похідну колону і виходять. Перед цим дали наказ прибрати зброю, все сховати, щоб навіть випадково ніхто не стрельнув  і не було провокацій. Нічого такого й не було, але як тільки наші військові вийшли, їх відразу «накрили» з усіх сторін.

- Треба сказати, що росіяни дострілювали наших, — говорить Ярослав Горбик. — Коли ми здалися в полон, вони погрузили в «КамАЗ» важкопоранених і був договір, що їх відвезуть у якусь лікарню. То цей «КамАЗ» повернувся буквально через 7-10 хвилин. Я той район добре знаю, там найближча лікарня була аж у Старобешево і до неї 20 хвилин ходу як мінімум. А він буквально через 10 хвилин вже повернувся пустий. Сепаратисти брали всіх підряд, і важкопоранених хоч якось лікували, кого як. А ці вночі ходили по полю і добивали наших хлопців.

Загалом, серед росіян були теж різні, — кажуть вояки. Потрапляючи до окремих, наші переживали страшні катування.  Кажуть, краще підірвати себе гранатою, ніж потрапити до таких.

Російська пропаганда і «тушонки з дітей»

Те, що росіяни їдуть воювати на Донбас із конкретно «промитими мізками» — теж правда, — підтверджують чоловіки.

— Коли я був у полоні, вони там по колу ходили, охороняли нас як у концтаборі, — пригадує сержант. – Там був один росіянин, розговорився з ним. А він сидить і їсть російський сухпайок. Кажу йому: «Вас трохи краще годують». Відповідає — «Я і ваш сухпайок пробував. Лайно рідкісне, а от тушонка класна». А я візьми та й скажи: «Та то ж ми з дітей робимо». То він як підірвався, як побіг, блював там із півгодини. Настільки вірить у це все.

«Трималися до останнього дня»

Про те, що українських військових узяли в кілька кілець оточення, знали всі. Однак командування чомусь не поспішало їх рятувати.

- Ми стояли кілометрів за 15 від кордону, біля Троїцько-Харцизька, а позаду була Амворосіївка. То місцеві  ще за тиждень до всього, що сталося, коли приходили скуплятися, казали нам, що там уже стоять російські танки з російськими прапорами, а розплачуються рублями, — пригадує Ярослав Горбик. — Ми доповідали це все командуванню, але нам відповідали: «Хай стоять, спостерігайте, тримайте оборону». І ми спостерігали. Бачили, як повз нас проривалися їхні БТРи, типу їхали своїм на підмогу. Коли могли, ми збивали їхню техніку. Однак на наші слова ніхто так і не звертав увагу.

Трималися, каже боєць, до останнього дня. Їхній блокпост зняли 29 числа, буквально за кілька годин до виходу. Те, що то були російські війська, теж знали всі.

- Я бачив, як серед полонених лежав російський танкіст, його навіть на відео тоді ще знімали, — розповідає військовий. – А перед цим ті ж росіяни накривали нас «градами».

Кого треба покарати, вони знають, — кажуть АТОвці. Генерал Хомчак досі працює і досі при погонах. Команду на прорив він дав уже тоді, коли почався обстріл. На той час наші хлопці вже сховали всю зброю і розрядили техніку.

Виривалися хто як міг – лісами, болотами. Із 51-ї бригади повернулася лише одна БМП. Коли виходили назад, бачили, як у танках сиділи механіки. Так і залишилися сидіти обгорілі у відкритих люках…