Михайло Дімітров („Гайдамака”) загинув в Авдієвській промзоні 17 січня 2018 року. В останню путь його проводжали з центрального майдану Сміли – Майдану Слави. Це був другий смілянин, який удостоївся такої честі. Першим став Євген Войцехівський (позивний „Чех”), який загинув 7 липня 2014 року під містом Щастя.
Похорон Дімітрова викликав справді щиру печаль. А ще здається всі присутні на ньому якось раптом збагнули швидкоплинність життя. Адже Дімітров пішов у засвіти таким молодим… Не знаю як хто, а я подумав: чи кожного з нас так достойно проведуть в останню путь? Та, напевне, подібна думка прийшла в голову не лише мені, бо всі виступи на похороні були лаконічними. Люди наче соромилися сказати щось зайве, недолуге. А головним лейтмотивом промов стала теза: без таких героїв України б не було.
І от минув рік (як швидко вони зараз летять…). Тож сьогодні у Смілі, біля школи №1, яку він закінчував, відбувся мітинг-реквієм. Освятили і пропам’ятну дошку герою, відкриту дещо раніше. А в приміщенні самої школи виставили речі, якими він дуже дорожив, зокрема його відзнаку – козацьку шапку зі шликом і шахівницю, з якою ніколи не розлучався.
А промови… Звісно, вони теж були. І знову лаконічні. Здавалося між присутніми витав дух Дімітрова. Тому кожен хотів бути чесним перед ним і перед собою. Знову говорили про те, що без таких, як він, України б не було. Що можна вбити Дімітрова, але не можна вбити холодноярського Гайдамаку, який завжди стояв в обороні рідної землі.
Згадували про Дімітрова-людину, про те, що його знайомі і друзі вже написали про нього книгу спогадів, що він дуже любив Батьківщину, рідну мову, історію України. Пригадали, що він мав вищу освіту, працював інженером, був люблячим чоловіком і батьком. Та коли Батьківщина опинилася в біді, не роздумуючи став на її захист. Плакат зі світлиною доньки на фронті завжди тримав біля ліжка. Пішов воювати добровольцем, тож грошей за свій ратний труд не отримував. І не вимагав. Для нього Україна дійсно була понад усе…
Щемливий захід змусив замислитися над життям, над тим, чи гідні ми називатися українцями, нацією. Адже на освяченні пропам’ятної дошки, окрім школярів, присутніх було небагато… А коли ішов додому, за сотню метрів від школи мене просто вколола у серце табличка на одному з будинків. Вона сповіщала, що це вулиця Леніна. Хоча за документами – Незалежності, про що і мріяв Дімітров. Та виявляється, ця мрія для деяких смілян є осоружною. Їм миліший кат України.
Ще за двадцять метрів я побачив, як у затишній кав’ярні пили каву і про щось весело гомоніли не останні і в Черкасах смілянські регіонали. Свого часу вони організовували поїздки тітушок на Майдан у Київ. Там ті били таких, як Гайдамака. Потім вони поховалися, а він пішов на війну захищати Україну, на якій і загинув. Ті, що накликали біду, вшанувати Героя не схотіли…
Ще за сотню метрів українську малечу закликали дивитися виставу мовою завойовника. А через дорогу нещодавно відкрили новий суто російськомовний магазин. І це на п’ятому році війни з Росією!? Таке враження, що Сміла війну програє, і її вже окупували принаймні сепаратисти Донеччини.
На вшануванні пам’яті Дімітрова школярі і всі присутні співали гімн України: „Душу й тіло ми положим за нашу свободу!”… І він дійсно віддав життя за свободу рідної землі, виконав свій обов’язок Чоловіка, Українця, Козака. А ми, ті що живі? У Смілі безліч патріотичних організацій і партій. Я навіть не беруся їх перелічувати, щоб не збитися. Чимало і ветеранів АТО. Як їм усім живеться на вулицях, де досі на будинках таблички з прізвищами ворогів України, чи затишно в магазинах, де все російською? Вони за це воювали?..
Олександр ВІВЧАРИК,
Фото автора
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису