Туніські пірати, «острів фламінго» і солоні озера (день другий)

Про Туніс черкаський журналіст «Прочерку» намагався довідатись впродовж 7-денної мандрівки в цю країну пальм та верблюдів. Поїздка стала можливою для мене особисто завдяки редакції сайту «Прочерк», Українському журналістському фонду і туроператору «OASIS Travel Ukraine». В цілому ж у Тунісі в прес-турі побувала група з 17 осіб, які щодня відвідували нові готелі, ознайомлювалися з туристичною інфраструктурою країни, з екскурсійними програмами тощо. Про перший день мандрівки можна почитати ТУТ.

Далі - про піратів, солоні озера і знання тунісців про Україну.

Солоні озера. На насипаному пагорбі з нашим прапором, який завбачливо взяли в чужу країну колеги-журналісти.

День другий.

Приймаючий готель – Dar Jerba. «Острів фламінго» без фламінго, зате з верблюдами і кіньми.

Ночівля у вказаному готелі запам’яталася мені, мабуть, найбільше. Тут було немов на якомусь хуторі. Вулички, хвіртка, дворик з квітами, а тоді вже вхід у вашу кімнату. Затишно і стильно. Неподалік бірюзове море. Ми були у тій частині готелю, де одноповерхові хатки – білі мазанки з банями вгорі. Така будова туніських будинків дозволяла трохи остудити хату в спеку. В купол піднімалося тепле повітря, додавало простору приміщення і взагалі краще циркулювало.

Кожен день в української групи розпочинався рано. О восьмій ми збиралися і їхали на нову локацію. Туніс має багато цікавих туристичних маршрутів на будь-який смак: від водоспаду в пустелі до крокодилячих ферм і екзотичних берберських поселень.

Загалом країна Туніс є невеличкою, але тут вміло використовують природні ресурси, кожен сантиметр придатної для вирощування рослин землі. Країна межує на південному сході з Лівією і на заході з Алжиром. А найбільшим островом і є Джерба, де ми перебуваємо. І місцеві люди тут вирізнялися особливою сміливістю. До цього їх примушувало саме життя, адже острів постійно піддавався набігам піратів. Тож традиційне туніське житло було схожим на фортецю. Тут був і будинок, і колодязь, і фінікова пальма, і наділи оливкових дерев, і невеликий басейн, що збирав дощову воду. А якщо була вода й фініки, то господар міг протриматися досить часу при набігах піратів.

Щоб відчути дух авантюризму, ми пливемо від порту разом з командою піратів на острів «рожевих фламінго». Пливти доводиться десь 45 хвилин від берега Джерби. Щоб подорож пройшла швидше, пірати виступають, запрошують до танців. Дорогою також закидаємо сітки, які плануємо витягти при поверненні.

Острів без пальм, з білим піском, чистою водою, проте фламінго там зараз немає. Вони прилітають восени. Зате є час, щоб скупатися в омріяному морі. А потім – барабани, музика, виступи піратів і обід, звісно, з рибою, яку рибалки вполювали ще раніше. Адже наші сітки ще в морі.

Повертаючись, таки вловлюємо нашими сітями трохи риби і краба. Другий встигає втекти від нас. Як розповідають пірати, з цієї рибки буде гарний суп. Загалом поїздка проходить чудово, і хоч ми з піратами не розуміємо одне одного, проте наприкінці подорожі складається враження, що ми таки говоримо однією мовою. Та й пірати вже стають більше схожі на засмаглих на сонці козаків у шароварах та з поясами.

Вже на суші потрапляємо в шопінг-центр. Косметика, фініки, гострі приправи, шкіряні сумки, кераміка, плетені вироби, оливкова олія тощо – все це сувеніри місцевого виробництва, а не «Мейд ін Чайна».

Почувши нашу мову, хлопці-продавці уточнюють: «Раша?»

Відповідаємо: «Юкрейн! Ю ноу?»

Хлопці замислюються, а тоді ствердно кивають, демонструючи чудові знання: «Єс! Кієв! Дінамо! Клічко!»

Ми дуже радіємо і таки купуємо тут пару сувенірів. У подальшому також уточнюємо, звідки ми. І багато місцевих покупців, як не дивно, вже чітко розрізняють Рашу і Юкрейн.

Повернувшись з острова, плануємо поїздку до солоних озер. На карті водойма позначена синім, і я сподівався таки побачити трохи води. Але її практично ніде немає. Лиш біла пустеля, ген аж у кінці якої працює техніка і видобуває сіль. До слова, сіль тут досить якісна і дуже повільно тане в воді, тож за цю її властивість найперше вона надходить за контрактами до Франції, де використовується в боротьбі з ожеледицею взимку.

«Дикуни!» – довелося мені почути від одного літнього колеги, який був чимось незадоволений у стосунках з піратами. Проте це далеко не так. Це розвинута аграрно-сировинна країна, одна з найрозвиненіших (!) у Африці. І в неї є не лише солодкі фініки (які називають «хлібом пустелі») і сіль. Тут розвинена і нафтодобувна, і текстильна, і харчова, і хімічна промисловості. Важливі статті експорту — маслинова олія, вино, сталь… Нещодавно Туніс обігнав Іспанію у світовому лідерстві з експорту смачної маслинової олії високої якості.

Зрозуміло, щоб стати лідером, результативно працювати, треба мати й розум. Наприклад, наш гід Слім вчився у Франції, працював в Англії тощо. Але «де родився, там і пригодився». Тож чоловік повернувся додому і тепер має тут невеличкий бізнес та працює з туристами. Його ж сестра викладає французьку. Тоді як більшість українських родин має в селі хату або дачу, родина Сліма має в пустелі свій оазис, де вирощує трохи фініків.

До слова, як розповідає Слім, інтереси тунісців у Тунісі на першому місці, з патріотизмом тут усе гаразд. Так, в одному з найбільших казино Африки, де нам вдалося побувати (деталі згодом), грати можуть приходити лише іноземці, щоб не розорювати місцевих.

Якщо ж ви плануєте бізнес у Тунісі, то доведеться брати в партнери місцевого і він матиме частку бізнесу розміром 51%, а ви 49%. Такі правила гри. Та й гід повинен бути тут обов’язково місцевий, сертифікований. Бо будь-якої миті туристичний автобус може спинити контроль і перевірити документи. Немає сертифікату – штраф.

У синьому традиційному берберському одязі гід української групи журналістів – Слім.

Чітко прихильне ставлення до свого – не конкретно особистого, а туніського – бізнесу яскраво показує одна з ситуацій. Спілкуючись з нами, Слім визнає, що не дуже розрізняє українців і росіян, бо, за його версією, ми, мовляв, мало не один народ. Роз’яснюємо йому, що це не так, бо українці і росіяни, як кажуть в Одесі, таки дві великі різниці. Дискутуємо про європейців і азіатів, згадуємо історію. Слім, щоб ми були задоволені, погоджується, але видно, що залишається при своїй думці. Міркуємо, що, може, й нема сенсу щось йому доводити, бо для нього таки всі білі – це один народ. Проте вже наступного дня Слім гаряче й емоційно обурюється саме на росіян. Мовляв, вичитав в інтернеті багато неправдивих новин про заворушення і напружену ситуацію в Тунісі.

«Гдє автамати? Гдє бандіти? У нас же всьо харашо! Самі відітє!» – дивується він, а тоді припускає, що річ в… українському Криму, який відібрали росіяни і тепер хочуть туди приваблювати туристів, відбиваючи в останніх бажання їхати в інші місця. І його обурення можна зрозуміти. Якщо в нас це не просто економічна, а національна проблема, то для тунісця подібна ситуація просто бізнес. І нічого особистого…

Далі буде про Сахару, берберське селище та ще багато цікавого…

Назарій Вівчарик, фото автора