Журналістка з Луганщини: «Зняти цікавий сюжет можна про будь-яку людину»

Випадково виїхала, але залишилась надовго. Журналістка з міста Красний Луч, що на Луганщині, Ірина Куйбіда вже півтора роки живе та працює в Черкасах. Говорить, що роботу на Черкаському обласному телеканалі «ВІККА» вважає безумовним кроком вперед, та все ж мріє колись повернутись до рідного міста.

З корабля на бал

Свій професійний дебют у Черкасах Ірина пригадує з посмішкою. Говорить, потрапила до Черкас напередодні передвиборної гонки. Тоді доводилось робити по кілька програм з черкаськими політиками щодня, при цьому, не знаючи цих політиків.

- Минулого року, коли тільки приїхала, потрапила з корабля на бал – якраз були передвиборчі перегони, і я тоді вела політичні ефіри. Це було якось неочікувано для мене. Я тільки прийшла, не знаю, хто тут мер, хто тут не мер. Тоді був період, коли потрібно було терміново приїхати, перевдягнутись, загримуватись, провести ефір з якимось політиком, потім ще один, а потім знов кудись бігти, щось знімати. Такий ритм, звичайно, був складним, - зізнається Ірина.

Журналістці довелось спробувати себе і в ролі оператора

Але, як розповідає сама, ведучою мріяла бути з дитинства, хоча не знала всіх складностей професії.

- Я думала, це прекрасна професія, коли ти сидиш і розповідаєш новини, і більше нічого не робиш. А коли вступала у ВНЗ, мені порадили вчитись журналістиці. Ну я ж дурна була, 17 років, думаю, чого б і не піти. Пішла, і виявилось, що це – не тільки сидіти та розповідати новини. Знала б – не пішла, - жартує Ірина.

Та відданість своїй професії вона змогла зберегти навіть у складний життєвий час. Після початку військових подій на Сході виїхала до Києва, при чому досить випадково.

- Це був червень 2015, у мене тоді була відпустка і моя знайома їхала до Києва, запропонувала поїхати з нею. Ну я вирішила поїхати на деякий час, але повернутись не змогла. Залишилась у Києві. Там у мене не було постійної роботи – я знімалась в масовці, прибирала вулиці на платних «суботниках». І паралельно шукала роботу в різних містах. Черкаси було першим містом, де мені запропонували роботу. Я взагалі не знала, де знаходяться Черкаси, я чомусь думала, що це Західна Україна. А потім подивилась на карті, подумала, та що тут їхати з Києва до Черкас, поїду, подивлюсь, що там за Черкаси. Так приїхала і залишилась.

До від’їзду Ірина сім років працювала журналісткою на місцевому телеканалі у Красному Лучі. Пішла працювати, коли навчалась на другому курсі Луганського університету. Вона пригадує: довелось спробувати себе у багатьох ролях.

- Я тоді вела все на світі: погоду, історичні передачі, вела навіть програму привітань. Це була найбільш рейтингова телепередача. Тому що, по-перше, люди платили гроші аби привітати свого знайомого або родича, а по-друге, всі знайомі цієї людини дивились на його фото та слухали віршик про нього. Це була телепередача, яка годувала канал і яку дивилось усе місто.

Синдром циркового коня

Мимоволі Ірина порівнює журналістську роботу на Луганщині і в Черкасах. Зізнається, в місті обласного значення в центрі України працювати журналістом цікавіше. Відрізняються, за її словами, і люди. В Черкасах вони більш відкриті і привітні до спілкування.

- У нас на Сході люди більш закриті, строгі, серйозні. Мені здається, там ти ніколи в житті не підійшов би до депутата, не спитав би: скільки коштує ваш годинник, де ви купляли туфлі і так далі. Все було занадто дистанційовано. У Черкасах люди більш менш відкриті один до одного. І ще мене завжди дивувала одна річ: у Красному Лучі журналістів можна було порахувати на пальцях однієї руки – один телеканал, кілька газет, - але я працювала сім років і кожен раз, коли телефонувала якомусь чиновнику, заново розповідала, хто я, звідки я і так далі. Тут якось швидше тебе запам’ятовують. За півтора роки уже з багатьма познайомилась. Ця «фейсбучна» активність місцевих чиновників та політиків також допомагає. У цьому плані простіше.

Ірина зауважує, робота на телеканалі «Луч» для неї, як і для більшості регіональних журналістів була циклічною. Таке явище вона називає «синдромом циркового коня», коли всі події, які потрібно знімати і висвітлювати, відбуваються по колу.

- Прочитала одну статтю і там був такий термін «синдром циркового коня» - через півтора року починається у кожного регіонального журналіста. Тобто, ти знаєш, що кожного року в серпні буде День шахтаря, потім перше вересня, потім День міста і так по колу, з року в рік. Це, звичайно втомлює. Тут, за рахунок того, що обласний центр, хоч якось все чергується. До того ж виїзди по області якусь постійну новизну дають.

Постійно кличуть в гості

Одним із приємних нюансів черкащан Ірина визначає їх гостинність. Каже, що навіть після недовгого знайомства, багато з людей запрошують додому, що дивно для жителів Сходу, де в гості кличуть переважно давніх друзів та родичів.

Спочатку вона відчувала велику увагу місцевих до себе. Зараз, говорить, цікавість людей до переселенців зменшилась.

- Спочатку відчувала себе цирковим звірятком, коли люди дізнавались, що я з Донбасу. Були постійні запитання: «Що, правда звідти? Ну як там? Що там?» Зараз уже такої уваги нема. Люди звикають до ситуації і це природньо.

Також журналістка має своє бачення на стереотипи, які склались навколо переселенців.

- Я дуже не люблю такі заголовки, типу: переселенець украв у бабусі відро молока. Яка різниця, переселенець він, чи нікчема з якогось міста чи села. Людина, або адекватна, або ні. Це не залежить від місця прописки. Людину потрібно по людським якостям оцінювати. Мені не подобається, коли акцентують увагу на тому, що переселенець зробив щось хороше, або погане. Це зробила людина.

Саме про людину найбільше любить робити матеріали Ірина. Вона запевняє, зняти цікавий сюжет можна про кожного, було б бажання.

- Мені здається, можна знімати сюжети взагалі про кого завгодно. Тому що найцікавіше для людей – це інші люди. Що людина собою представляє, що думає. Коли пишемо про яких-небудь професіоналів – рятувальників, поліцейських і так далі, хочеться дізнатись і які вони люди, а не тільки які вони на роботі…

Я хочу додому

Попри те, що Ірині у Черкасах подобається, вона має успіх у роботі і прихильне ставлення місцевих, все ж таки мріє, що незабаром зможе повернутись додому.

«Я розумію, що це не вирішиться за один день, за два, за місяць… Але я хочу додому».

Але поки що, говорить, буде віддаватись наповну своїй професії у Черкасах. До того ж минуло вже стільки часу, що переселенкою себе вже не вважає.

- Вважається, коли півроку проживеш у громаді, ти стаєш членом громади. Третій рік війна іде, скільки можна вже бути переселенцем. Мені здається пора вже якось асимілюватись, - наголошує Ірина.

Вона додає, що з часом звикаєш до всього, але ностальгія і любов до рідного міста залишаються.