Я закрився у себе в кімнаті, сів за чашкою чаю і згадав все те, через що я пройшов з 55-ої артилерійської бригадою.
Перше, що я роблю, коли прокидаюся, і останнє, коли засинаю, – перевіряю телефон на наявність повідомлень від підопічних: уточнюю, чи все зроблено за день волонтерами нашого фонду, чи всі заявки закриті, чи зібрані кошти, доставлені чи спецприлади на передову вчасно. Так 7 днів на тиждень.
На вихідних намагаюся бути на фронті, кожну відпустку теж там. Із таким темпом роботи я стаю впевненішим в собі, і в той же час спокійнішим, оскільки я знаю, що докладаю всі сили, які у мене є, і роблю все, що залежить від мене. Навіть якщо я сплю всього кілька годин замість належних восьми, з кожним днем я відчуваю себе сильнішим і сильнішим. Правда, не завжди вдається сісти, замислитися, оцінити загальну картину і масштаби. Немає часу на рефлексію.
Андрій Денисов, начальник штабу першого дивізіону 55-ої артилерійської бригади, знав, що я спеціально їду в АТО з-за кордону всього лише на кілька днів. Він написав мені, що намічається сюрприз. Я подумав, що мова йде про поїздку на вогневі позиції (що ж ще може порадувати волонтера, адже такі поїздки означають, що тобі довіряють, ти – свій).
Але коли він сказав про те, що хоче нагородити мене, я був трохи ошелешений. Я обману якщо скажу, що в мене не майнула думка «Навіщо мені ця нагорода? Давай краще ми вам ще що-небудь купимо». Це ж і час на розробку дизайну, і витрати на її оформлення та виготовлення. Але я не сперечався.
Вручення орденів волонтерам, організоване військовими 55-ої бригади
Я згадав, як вночі в серпні ми перший раз приїхали в бригаду і відправляли колону дивізіону в Старобешеве під Іловайськ. Хлопців розгромили на наступний день. Напередодні ми передали їм рації, і завдяки цьому комбат Сан Санич знайшов і врятував загублених бійців. А ще врятував хлопців під час обстрілу, перехитривши ворога, віддавши команду не відступати назад, в поля, а піти убік від позиції. Там в лісопосадці після жорстких обстрілів їм дуже знадобився Celox і вогнегасники, які ми їм всунули перед самою відправкою. Один загинув, один був поранений; ті, хто залишилися живими, спостерігали, як після перерви, ворог лупив на кілометри позаду позицій, чекаючи, що наші підуть відразу назад.
Пам’ятаю тремтіння по тілу, коли дізнався, що хлопці прикривають Донецький аеропорт. Пам’ятаю, як я був в ступорі тиждень, коли дізнався, що комбат, з яким спілкувався, – вже місяць на фронті з пневмонією, і геть відмовляється покидати своїх хлопців. А його дружина чекала з маленькою дочкою. Дружині впевнено говорив щодня: «Все нормально, тут тихо. Нічого не треба». А сам тричі на день міняв вогневі позиції. І лікувався під вигаданим прізвищем в місцевій лікарні.
Пам’ятаю, як я супроводжував колону бригади під Авдіївку на Новий Рік, всю ніч, розмовляючи в причепі КамАЗа з Юрою-медиком, дідом та іншими, артилерійською бандою, яка разом трималася з їхнього першого дня в АТО.
Ми тоді їли качку, передаючи її з рук в руки. У ту ніч я їхав хворим, з температурою, без голосу, спав у кузові КамАЗа з протягами, при температурі -15, але прокинувся не тільки здоровим, але таким сильним, яким я себе давно не відчував.
Посмішки на обличчях, коли вони розповідали про те, як мало не побилися за прапор бригади, пошитий нами.
Як ми збирали їм на перший військовий екскаватор після того, як побачили на фото окопи, в яких живуть солдати. Цей екскаватор сьогодні вже допоміг обладнати більше 300 точок на передовій.
Це професійні окопи, які витримають «Гради», які не будуть підтоплюватися при дощах так сильно, як ручні окопи. А головне – він заощадив сотні годин роботи бійців. Цей золотий час артилеристи витрачали на розрахунки, підготовку до бою і рідкісний відпочинок.
Пам’ятаю, як передавали під Донецький аеропорт опалювальну техніку, коли нам розповіли, що хлопці постійно змінюють вогневі позиції і при -20 живуть без окопів і часто без наметів. Пізніше, ми дізналися, як один артилерист ризикував життям, щоб врятувати з-під обстрілу привезений ним намет.
Як шили тенти, побачивши, що бійці без даху під небом їздять в кузовах техніки.
Як, починаючи з вересня, допомагали утеплювати бригаду взимку, передаючи сотні комплектів термобілизни на вогневі позиції.
Як пакували машини Дмитру Кушковому, начальнику штабу другого гаубичного дивізіону, який вирушав зі своїми хлопцями під Дебальцеве. Це було восени. А потім я поїхав до нього під Новий рік.
Пам’ятаю спалахи під Горлівкою, звуки автоматів в парі кілометрів від нас. Пам'’таю обмерзлі вії бійця сто двадцять восьмого на їхній посаді, і як він відмовлявся взяти термуху зі словами «ім потрібніше».
Волонтери фонду «Сестри Перемоги» Катерина Матюха і Віталій Губський разом з Андрієм Денисовим, начальником штабу першого дивізіону 55-ї артилерійської бригади
Як пакували хлопців Денисова німецькими рукавичками та метеостанціями в день останнього відходу на Дебальцеве. Ми хотіли дати хлопцям все, щоб вони могли більш точно працювати по цілях, тим самим убезпечивши себе та інших захисників плацдарму.
Біль і сльози в душі від втрат хлопців Денисова в ніч перемир'я.
Як завозили планшет для розрахунків стрільб за кілька днів до відходу з-під Дебальцеве. За допомогою цього гаджета перша батарея ефективно відпрацювала в найкритичніші дні котла.
Листування ночами під час котла в Дебальцеве і повідомлення («Усе норм. Ми вийшли»).
Як збирали гроші на тепловізори спільно з Народним Проектом, які потім допомогли двом дивізіонам виявити коректувальників ворога.
Пам’ятаю, як ми дізналися про вчителя фізкультури, який пішов у артилеристи, і ми спеціально для нього організували футбольний м’яч, підписаний зіркою Манчестер Юнайтед.
Пам’ятаю фури з овочами, продуктами, і масштабні варіння борщів, які організовувала наш волонтер Катя Матюха. Жінки Запоріжжя робили неймовірні речі, щоб упевнитися, що у їхніх чоловіків – домашня їжа на фронті.
Тисячі переданих інструментів, якими іноді ледве-ледве вирулювали техніку. А без техніки артилеристи – нерухомі і неефективні.
Пам’ятаю, як вирішили влаштувати концерт в АТО під зливою. Це мала бути рутинна поїздка з доставкою лазерних далекомірів, берців та іншого, але ми разом із Соломією Вітвіцькою хотіли, щоб вони відчули себе героями, тому що свої подвиги і героїзм вони вважають нормою. Ми хотіли, щоб вони знали, що потрібні нам, і привезли колектив українських виконавців. Ми співали і танцювали під зливою (так вже вийшло).
Я запитав хлопця, який сидить ліворуч від мене: «Як воно?». Відповідь: «Дико. Не бачив сторонніх людей кілька місяців». І мовчить... Але через 10 хвилин він танцював, як робив цей в будь-яке свято в мирний час.
Як вбивали дозвіл від міської влади Запоріжжя на проведення колони через центр міста.
Пам’ятаю кілометри вайбер-листувань і більше 100 нічних дзвінків з Катею Матюхою далеко за північ. Нам весь час здавалося, що ми ніколи нічого не встигаємо, навіть якщо працюємо ночами і у вихідні.
Як відібрали команду для навчання роботі з безпілотником (проект реалізовувався разом із волонтерами «Народного проекту»). З його допомогою бригада вела бій в Мар’їнці на початку червня, з тих пір його використовують мало не щодня.
Як вбивали тисячі літніх форм, касок, бронежилетів і нові КрАЗи для бригади.
Як ми сиділи в командному пункті АТО і обговорювали, як забезпечимо всю бригаду закритим зв’язком і безпілотної розвідкою.
А ще збори нових дивізіонів, що відправлялися на війну. Коли руки опускаються від все тих же потреб, але не можна було сумувати. Ми збирали ресурси і закривали їх потреби.
Коли в цю суботу Андрій Денисов приколов мені на футболку свій «орден», я зрозумів, якою величезною честю для мене було прийняти цю нагороду від професіоналів важкої артилерії першого гаубичного дивізіону 55-ї бригади.
Уже через кілька днів вранці мені вдалося зібрати на три нових безпілотника для бригади.
Люди, продовжуємо крокувати разом до Перемоги, робити добрі справи.
У нас влаштує тільки один варіант – мирне небо над головою і «Ще не вмерла Україна» розносять на площах українських міст. Особисто моя дитина точно буде жити під українським небом!
Ці вихідні були незабутньою кульмінацією першого року знайомства з 55-ю бригадою, я пишаюся, що я познайомився з усіма волонтерами, які допомагають бригаді.
Волонтерська банда 55-ї бригади
Підтримка 55-ої окремої артілерійскої бригади Запоріжжя В0105
Реквізити:
Приват:
4731 2171 0987 8320 Володимир Коцюба
5169 3305 0358 2980 Офіційна карта Фонду «Сестри Перемоги»– підтримка 55-ої окремої артілерійскої бригади Запоріжжя В0105
PayPal:
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду (55 ОАБр, www.peoplesproject.com / debalceve-артилерия)
Заявки пріймаються:
+38099 557 27 72, Bолонтер 55ОАБр, Катерина Матюха
Допомогу приносити:
Запоріжжя, вул. Стефанова, Уральські казарми (пн-пт 11: 00-18: 00)
Безготівка:
Отримувач: Всеукраїнський благодійний фонд допомоги країні «Сестри Перемоги»
ЄДРПОУ 39654316
Р/р № 26009052753420
ПАТ КБ «ПриватБанк» м. Киева. МФО 300711
Призначення платежу: Благодійна допомога
Віталій Губський, син колишнього нардепа від Черкащини, волонтер, засновник Всеукраїнського благодійного фонду допомоги країні «Сестри Перемоги»
* допис у блозі «Українська правда. Життя»
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису