Роздвоєні життя, радість і біль, гордість і сум, розбиті серця - так щодня почуваються українці за кордоном...
Син уперше святкує день народження з друзями - вони кидаються кульками з водою, лунає веселий сміх, а я читаю про те, як в Одесі з-під завалів дістають дитину...
Донька виступає на змаганнях з гімнастики, я пишаюся, що вона дійшла до штату, а між виступами стежу, куди летять ракети, і питаю друзів, як вони, чи близько, чи гучно...
На великодні канікули приїхала старша донька, ми так рідко бачимося тепер, їдемо на суші і в кіно, а в новинах бачу, що на Черкащині загроза балістики, і я все ще усміхаюся зовні, але всередині все завмерло...
Коли знайомі питають, чи мої рідні в Україні у безпеці, я щоразу кажу, що в Україні немає безпечних місць. І так буде доти, доки імперському монстру не пообрубують щупальці.
На Україну щодня летять ракети і шахеди, Конгрес знову і знову відкладає розгляд пакету з допомогою Україні, та самі американці в розмовах часто почуваються ніяково.
"Мені соромно, що ми не допомагаємо більше. Я ж розумію, що ціна зволікання - це життя українців", - каже мені лікарка, бо за останні два роки розмови про війну стали звичною частиною візиту.
Коли незнайомі американці, чуючи українську, питають, звідки я, і дізнаються, що з України, кажуть: "Ви такі хоробрі. Ми також маємо робити більше".
Мій приятель, колишній військовий, який воював свого часу в Афганістані, більш відвертий і радикальний: "Ми б не мали боятися путіна і мали б відправити в Україну військових. росія не спиниться, поки її не розіб'ють удома".
Діаспора в Україні користується кожною нагодою, щоб нагадати, що Україні потрібна допомога США, і потрібна чимшвидше, щоб зберегти чимбільше життів. Тож сподіваємося, що конгресмени не відтягуватимуть і проголосують нарешті законопроєкт з допомогою Україні.
письменниця зі США родом з Черкас
*допис з "ФБ"
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису