Річниця звільнення Мар’їнки: як це було

Четвертого серпня Україна може сміливо святкувати визначну подію - четверту річницю взяття Мар’їнки. Це одна із ключових операцій українських захисників з моменту початку російської агресії. Свої спогади про перебіг тих подій нам озвучив черкащанин, доброволець «АЗОВу» та безпосередній учасник тих подій – Дмитро Кухарчук.

«Нас підняли о четвертій, розуміння куди саме їдемо було лише у керівного складу. Та й розуміння те було не потрібним, адже на фронті немає інших думок, окрім визволення своєї землі. Їздили ще тоді на старих камазах, іншого транспорту Держава не надала. У камазах сидіти було не зручно, але допомагали ящики з 5,45. Не мали ані танків, ані БТРів. Найважче, що було – старенький БРДМ, який хіба тільки у музеях показувати, але аж ніяк не звільняти міста.

Дмитро Кухарчук (праворуч) та Сергій Амброс (ліворуч) під час звільнення Мар’їнки

Для загального розуміння хочу пояснити, що Мар’їнка – це не окреме місто, як, до прикладу, Сміла, що відділяє Черкаси двадцятип’ятикілометровою смугою лісів і полів. Її швидше можна порівняти з Червоною Слободою – місто, що плавно перетікає у Донецьк. Поруч зі мною їхав Ігор Зайчук, який був моїм другим номером гранатометника, Сергій Амброс, який героїчно загинув вже пізніше, під час Широкінської наступальної операції, його другий номер – Олег Толмачов, про якого нещодавно говорила вся країна за те, що не потиснув руку Порошенку, і Андрій Балаган, доброволець з Москви... Страху не було, лише відчуття необхідності виконати свій обов’язок.

Андрій «Балаган» - перший загиблий азовець. Загинув під час звільнення Мар’їнки

Зустріли нас хлопці з 51 бригади. Дали декілька танків і «МТЛБшок». Згрузилися з «КАМАЗів» і зі священним гаслом: «Слава Україні!» пішли вперед. На перших хвилинах просування чи то фугас підрвали, чи то міна впала - досі невідомо, але з 30 людей нашого взводу мали 9 важкопоранених, з них Стаф і Балаган втратили по нозі. Останній, не випускаючи з рук зброю, пішов у Одінове військо до Вальгали. Перший загиблий Азову виявився росіянином, що приїхав до нас воювати проти «путінського» режиму.

Проте зупинка була не довгою, зібравшись з силами, пішли далі, зачищаючи вулиці від шкідливої зарази, яка приїхала в нашу країну нав’язувати нам свої правила. З нами пішли хлопці з 51 бригади, хоч і не отримували на це наказ. Без жодного екіперування, але сміливі, як соколи. Їхня підтримка була неоціненною. Пам'ятаю, як один сказав: «Як це ви підете далі, а ми сидітимемо? Еее, ні».

29 червня 2016 р. Андрій «Балаган» нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).

Якісних навігаторів тоді не мали, а телефони залишали, аби їх не пеленгували, а тому сьогодні вже не дивуюсь тому, що, розбивши вщент черговий блок-пост мерзоти, декілька групп зайшли у Східний район Донецька, хоч така задача і не стояла. Проте сьогодні є розуміння, що в той день могли закріпитися у Донецьку. Назустріч вийшов хлопець з Криму з позивним Севастополь, що був у Донецьку у розвідці. Вийшов в шортах і шльопках, але веселий, як ніколи. Сьогодні він у полоні, у в'язниці ФСБ, в Рашці, щодо нього «українська» сторона переговори вести не хоче, але я впевнений, що і його звільнимо.

Під вечір вся Мар'їнка була звільнена, а мирні люди зустрічали нас зі сльозами на очах і українською мовою на устах.

Навіть після контрнаступу російських військ під Ілловайськом, Мар'їнка вже чотири роки наша. І залишатиметься нашою».