27 жовтня Фонд Фрідріха Науманна за Свободу (німецький ліберальний фонд, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства, названий на честь пастора і політичного діяча) провів у Запоріжжі семінар для українських журналістів на тему „Як писати про судово-правову реформу”. Маючи сумний довід спілкування з українським судом, мушу констатувати, що так і не второпав, як можна реформувати те, чого, по суті, нема. Ні, приміщення судів в Україні є, судді у них теж, начебто, присутні, а от судів, як таких, нема. Українську судово-правову систему, як на мене, треба просто створювати наново. Але то вже тема іншої розмови. Сьогодні ж хотілося б розповісти про дивовижне українське місто Запоріжжя, з яким завдяки семінару вдалося познайомитися ближче.
Мені вже доводилося бувати у ньому на початку 90-х років минулого століття. Тоді я зробив цікаву світлину: сфотографував двох босоногих українок в народному строї на фоні промислового пейзажу. Як на мене, світлина була пророчою. Вигляд саме такої босоногої сирітки мала тоді Україна в цьому радянському промисловому гіганті.
Отакою босоногою сиріткою була Україна в Запоріжжі на початку Незалежності
То було в серпні 1990 року. Мільйон українців прихали тоді до цього зросійщеного міста на святкування 500-річчя Запорозької Січі. Така навала українських патріотів шокувала місцеве зденаціоналізоване населення. Мешканці Запоріжжя просто не вірили своїм очам і допитувалися в усіх, чи не западенці вони бува? Коли ж дізнавалися, що україномовний люд приїхав з усіх кінців України, то вважали, що то все „гнила” інтелігенція. На це приїжджі демонстрували їм мозолясті руки і тоді жителі Запоріжжя розгублювалися остаточно. Адже усе це ламало їхні усталені стереотипи про буржуазних націоналістів і фашистів-бандерівців, нав’язані радянською пропагандою. Думаю, саме тоді багато його мешканців зрозуміли, що бути українцем нормально, що щирі українці-патріоти такі ж люди, як і всі, і не обов’язково живуть в Західній Україні. Безумовно, це їхнє враження підсилив і надзвичайно популярний тоді фестиваль української пісні „Червона рута”, який відбувся в Запоріжжі наступного 1991 року.
Мільйон українців приїхали 1990 року в денаціалізоване місто відзначити 500-річчя Запорозького козацтва
І ось через 25 років я знову в цьому індустріальному гіганті. Місто, як і тоді, зустріло мене характерним запахом. Так пахне захолола грубка, коли наступного дня вигрібаєш з неї жужелицю з-під вугілля. До цього запаху швидко звикаєш, але його вже не забудеш. „Це недобре, – подумав я, – а з іншого боку – це свідчить, що місто живе, промисловість його працює”…
Отакі вони підприємства Запоріжжя
Запоріжжя відносно молоде поселення і збудоване воно на сакральному для українців місці: у пониззі Дніпра, там де народилося і вирувало запорозьке козацтво, що стало, по суті, творцем і захисником української нації. Його ділить навпіл легендарний острів Хортиця. Люди тут жили вже сім тисяч років тому. На Хортиці було підступно вбито непереможного до того князя Святослава, тут громили половців у 1103 році князі Святополк і Володимир. У 1552 році український шляхтич Дмитро Вишневецький (Байда) на острові Мала Хортиця заснував першу Хортицьку Січ. У 1734-1773 роках територія сучасного Запоріжжя входила до складу Самарської і Козацької паланок. У 1770 році російська імперія заклала тут Олександрівську фортецю Дніпровської лінії. А після завершення її будівництва у 1775 року з ініціативи фаворита Катерина II Потьомкіна було знищено останню Запорозьку Січ – Підпільнянську.
Отже, формування сучасного Запоріжжя було пов’язане з козацтвом, українською зброєю і Олександрівською фортецею, збудованою російськими окупантами. Поблизу неї утворився так званий „фурштат”, де селилися будівельники-селяни, каторжники, персонал обслуги фортеці, відставні солдати. Вони поступово розмивали місцевий український войовничий моноліт.
У 1806 році поселення (близько 2 тисяч осіб) отримало статус повітового міста під назвою Олександрівськ. На його околицях існували ще й поселення вихідців з Німеччини, які прибували на запрошення Катерини II з 1787 року. Крім того, пізніше було засновано низку німецьких менонітських колоній, зокрема і на острові Хортиця. Ці колоністи вирубали на острові прадавній дубовий ліс і зайнялися господарською діяльністю. Це про них Тарас Шевченко згодом написав: „І на Січі мудрий німець картопельку садить”…
І все ж, кістяк жителів Запоріжжя складали українці, які не забували, якого вони роду-племені. Тож 22 листопада 1917 року рішенням більшості своїх голосів (за – 147, проти – 95) Олександрівська міська рада ухвалила рішення про інтеграцію в Українську Народну Республіку. Втім, уже в січні 1918 року місто взяли анархісти за підтримки російських червоногвадрійських загонів. На чолі „революційного комітету” в Олександрівську стали Маруся Никифорова і Нестор Махно. Після укладання Берестейського миру 18 квітня 1918 року місто відвоювали сили Запорізького корпусі Армії УНР. Однак, уже в грудні 1918 року Олександрівськ було остаточно втрачено під натиском більшовицьких сил.
15 березня 1921 року Олександрівська губернія стала називатися Запорізькою. Згодом того ж року перейменували і губернське місто Олександрівськ на Запоріжжя. До Другої світової війни воно стало великим індустріальним центром, чому сприяло відкриття 1932 року Дніпрогесу – найпершої і єдиної економічно виправданої з дніпровських гідроелектростанцій. Тоді ж було збудовано і низку потужних підприємств.
У війну місто протягом двох років перебувало під владою німецьких окупантів (з 1 вересня 1942 року у формі Запорізького ґебіту). Входженню німецьких військ у місто передував підрив Дніпрогесу 18 серпня 1942 року, здійснений військами НКВС без оповіщення населення і військ, що переправлялися через річку. Руйнівна хвиля води призвела до багатотисячних жертв як з боку цивільного населення, так і червоноармійців, котрі переправлялися через Дніпро.
Славнозвісний Дніпрогес
Повоєнні роки відзначені подальшим ростом міста.
Запоріжжя цікаве поєднанням різних архітектурних епох. Тут є давні будівлі, споруди початку минулого століття, сталінського періоду, так звані хрущовки, будинки у стилі конструктивізму і сучасні. Цікавим з цього погляду є житловий район „соцмісто”. Будувався він разом з Дніпрогесом з 1929 року. Це одне з небагатьох реальних практичних втілень соціально-містобудівних концепцій радянського авангардизму 20-х років. Проект отримав золоті медалі на виставках у Парижі та Нью-Йорку (1937-1938 рр.).
Дохідний дім Якова (Янкеля) Ліщинського – перший в Олександрівську триповерховий будинок. Тут народився “батько радянського джазу” Олександер Цфасман, тут жив і зустрів свою майбутню дружину співак Леонід Утьосов
Різні архітектурні стилі Запоріжжя
На початку 90-х років минулого століття Запоріжжя пригнічувало якоюсь приреченістю і закіптюженим центральним проспектом імені Леніна (до речі, одним з найдовших у Європі. Його довжина 11 км). Та зараз це енергійне, живе місто, яке вже не цурається рідної мови і позбувається минулих стереотипів. Тут ще їздять до Москви, але орієнтуються на Київ і Львів. У місті багато державних прапорів, як і скрізь в Україні їх бачиш і на балконах житлових будинків. Місцевий академічний український музично-драматичний театр імені Магара анонсує прем’єру сезону драму „Мазепа” за творами Богдана Лепкого. У готелі „Театральному” під час нашого семінару місцеві активісти не допустили зібрання проросійської, антиукраїнської та антисемітської організації кума Путіна Віктора Медведчука „Український вибір – Право народу”, який планував пропагувати в місті ідею федералізації України.
Ще не Львів, але…
Не дивно, що центральному проспекту Запоріжжя повернули назву Соборний. Його почистили, відмили від кіптяви і пофарбували будинки у світлий колір. Зрозуміли, що і закінчується він уже не найбільшим в Україні пам’ятником Леніну. Його демонтували у березні цього року.
От що залишилося від Леніна
Місто має багато чудових парків, а найголовніше – острів Хортицю (найбільший на Дніпрі). На ньому розташований „Музей історії запорозького козацтва”, який було відкрито 14 жовтня 1983 року.
Легендарна Хортиця
Отже, зараз Запоріжжя – це великий промисловий центр, технополіс, у якому сконцентровано найпотужніші металургійні і машинобудівні підприємства України. Зокрема, „Мотор Січ” – один з найпотужніших у світі виробників авіаційних двигунів для літаків „Мрія” і „Руслан”, для гелікоптерів МІ-26 і т.д.
Водночас місто є значним культурним центром півдня України. Тут діють театри, філармонія з академічним симфонічним оркестром; вдячних глядачів мають козацький ансамбль пісні і танцю „Запорожці”, камерний оркестр, концертні групи і вокальні ансамблі; є багато музеїв. Окремим культурним осередком Запоріжжя став міський Вернісаж, організований найбільшою творчою організацією міста запорізьким міським об’єднанням митців „Колорит” біля „Фонтану Життя” – унікального місця в Запоріжжі.
Театр імені Магара
Згадали тут і про видатних земляків. Приміром, особисто мені вдалося побачити пропам’ятну дошку Анатолію Шапіро – командиру стрілецького батальйону, учаснику визволення концентраційного табору Аушвіц 27 січня 1945 року. Цікаво, що 1992 року Шапіро емігрував до США, помер у Нью-Йорку в 2005 році. У 1934 році він закінчив інженерно-педагогічний інститут у Запоріжжі, працював тут інженером-технологом.
Вшанували в місті і Анатолія Бойка – історика, дослідника історичних джерел та історії Південної України XVIII – початку XX століть. І це не дивно. Запоріжжя поступово повертається до себе, до своїх витоків. Тут чимало сучасних захисників Вітчизни – воїнів АТО (фронт поруч). Вони і є запорукою того, що місто вже ніколи не буде в полоні „Русского міра”, нав’язуваного нам Москвою.
Тут уже знають хто є творцем незалежності
Залишки минулого гріють хіба що безхатьків і прихованих сепаратистів
Олександр ВІВЧАРИК,
світлини автора і з відкритих джерел Інтернету
реклама
Коментарі
Мабуть, воно боїться візитів автора
Стрічка RSS коментарів цього запису