отецьМихайло: Дума про наслідки Голодомору

Цікавий ми народ, дорогі мої українці. Ну, дуже нам подобається наступати на «історичні» граблі, і знову одержувати чергову ґулю на тім самім місці, що ще від вчорашнього удару грабель не відійшла. Не хочемо зупинитися, проаналізувати вчорашній день, щоби завтрашній день був успішнішим. Ми сьогодні виголошуємо: «досить згадувати про той страшний голодомор 1932-1933 років. Історії про нього можуть перелякати наших дітей». Інші починають підраховувати, скільки ж це бувший президент України Віктор Ющенко виділив державних грошей на будівництво в Києві пам’ятника жертвам голодомору. Та за ці гроші ми би їли дешевий хліб та дешеву ковбасу. Ще інші, теж українці, перетворюють цю страшну, жахливу історію  народу в різних  телешоу (зокрема «95 квартал») на комедію. Вражає те, що в залі всі сміються, не задумуючись, що їм подають продукцію осміювати пухлих з голоду їхніх дідусів, бабусь, їхніх родичів, котрі не вижили.

Відповiдь треба шукати в нашiй iсторії, зокрема, в нашiй дуже специфiчнiй нацiональнiй трагедiї — Голодоморi.

Справа в тому, що тривале (кiлькатижневе) абсолютне голодування (а саме таке й було майже у всiх українських селян в УРСР у першiй половинi 1933 року) призводить до незворотних змiн у людськiй психіцi.

Ось як описав їх у своїх спогадах Григорiй Бевз, який особисто пережив Голодомор 1933 року в українському селi: «Водночас із фiзiологiчними змiнами тiла голодної людини змiнюється і її психіка. Сильне і тривале голодування приглушує або й зовсiм убиває нормальнi людськi вiдчуття та почуття.

Голодна людина не так ставиться до добра і зла, правди і неправди, справедливостi й несправедливостi, як людина неголодна. Природнi загальнолюдськi цiнностi здаються другорядними, не вартими уваги. Над усе хочеться їсти. Вмирають або зовсiм не народжуються почуття патрiотизму, вiри, дружби та кохання».

Примiром, чому кубанськi козаки, вже голоднi, у груднi 1932 року цiлими станицями поставали проти насильницької сталiнської русифiкацiї, а от пiсля Голодомору 1933 року у своїй абсолютнiй бiльшостi вже добровiльно пiд час переписiв записувалися росiянами.

Сьогоднi ж вони, судячи з заяв свого отамана, вже готовi у перших лавах iмперського вiйська «наводити порядок в Україні».

Але Голодомор знищив нацiональну свiдомiсть та риси нацiонального характеру не тiльки у кубанцiв, а й у наших селян по всiй Українi.

Ось як схарактеризував ці трансформацiї всесвiтньо вiдомий дослiдник Голодомору американський iсторик Джеймс Мейс: «В умовах масового винищення українського народу, такi споконвiчнi риси його етики як привiтнiсть, доброзичливiсть, ввiчливiсть, чуйнiсть залишилися в минулому. Натомість запанували байдужiсть та жорстокість».

Якщо вже у нацiї так змiнилися її ментальнi цiнностi, то про суспiльно-політичні годi й казати. До того ж, українськi селяни у 1933 роцi, на вiдмiну вiд сучасних росiйських iсторикiв, добре розумiли, що комунiсти їх нищили саме як українських селян.

Ось чому пiсля Голодомору вони свiдомо чи несвiдомо позбавилися своєї нацiональної самоiдентифiкацiї i в такому ж космополiтичному дусi виховали своїх дiтей та онукiв, деякi з яких сьогоднi є державними керманичами (ось де заховані сьогоднішні негаразди нашої державності).

Крiм цього, вони прищепили своїм нащадкам непереборний потяг до влади (бо добре пам’ятали, що бiльшовицька влада у 1933-му зовсiм не голодувала), яка пiсля того геноциду залишилася та ж сама.

Оскiльки саме селянство є ментальним джерелом кожної європейської нацiї й по сьогоднi, то стає зрозумiлим, що українська нацiя сьогоднi є тяжкохворою, тож бути пiдмурiвком для розбудови громадянського суспiльства, на превеликий жаль, не може.

Сьогодні багато-хто дивується, що ментальність українців Західного регіону кардинально інша. Там відчувається не лицемірний, а правдивий патріотизм: любов до своєї мови, своїх традицій, своєї культури, своєї історії, своєї церкви. І це не дивно, адже там страшного Голодомору не було.

То що ж нам, запитаєте, в цiй ситуацiї робити?

Потрібно засвоїти всією українською громадою  цей спільний трагічний досвід – Голодомор. Тiльки коли всi українцi будуть ставитися до цiєї своєї нацiональної Голгофи так само як євреї ставляться до свого Голокосту, або вiрмени до османської рiзанини 1915 року, ми зможемо перейти, до наступного етапу нашого нацiонального відродження — створення єдиної помiсної православної церкви. І тiльки пiсля цього українська нацiя, вiдновиться i зможе врешті-решт розбудувати повноцiнне громадянське суспiльство.

Напередодні вшанування памяті всіх замучених страшною голодною смертю від комуністичного режиму задумаймось над минулим, щоби бачити майбутнє як своє, так і своєї нації.

отець Михайло (Шевчук), депутат Смілянської міської ради від політичної партії  «Наша Україна», м. Сміла