Був спекотний літній вечір без електроенергії. Я купила квитки і ми пішли пішки з дітьми в кіно. На мультфільм. "Нікчемний я". Ніщо не віщувало біди, і тут просто на перехресті спинилася автівка і почала сигналити.
"Знайшов де зупинитися, щоб посигналити знайомим", - подумала я і рефлекторно повернула голову в бік, в який дивився водій.
І зрозуміла, що він сигналить не знайомим. Через дорогу група молодиків із надцяти осіб вела побитого хлопця. Тягнули, я би сказала, бо обличчя його було повністю закривавлене і він не міг особливо бачити куди йде, та й опиратися теж не міг.
"Ану відпустіть його!", - крикнула я натовпу агресивних підлітків. Я - це 158 см зросту і майже 45 кг живої ваги. З двома дітьми, авжеж. "Я викликаю поліцію", - грізно сказала я. "Визивай, он барига", - сказав головний нападник. Люди, які сигналили, запаркувалися поруч і спинили цю компанію.
Диспетчерка поліції спитала, скільки років хлопцеві. "16", - відповів він мені. "Дитина ж іще", - подумала я.
Коли нападник зрозумів, що я не блефую і викликаю поліцію, він почав тікати. Чоловік з автівки побіг за ним. Не наздогнав, хоча гнався довго. Втім, не так довго, як не було поліції. Жінки з автівки надавали допомогу побитому хлопцеві і сконтактували з його мамою. Він дуже просив без поліції, швидкої і мами, але ми всі вирішили, що так буде правильно.
Я відповідально чекала поліцію і швидку на перехресті. З дітьми. Під деревом, бо почалася гроза. Швидка приїхала через 20 хвилин. Поліція - через 30-40.
Коли всі служби нарешті під'їхали, я вирішила йти. В кіно. На мультфільм. "Нікчемний я".
"Дякую вам, що ви не проїхали повз, як ті мужики, які мовчки курили під кіоском поруч", - сказала я одній із жінок з автівки на прощання. "У мене в самої дитині 17 років", - відповіла вона.
"Мам, ми вже вдруге за тиждень когось рятуємо", - говорить Надійка.
"А чи справді врятували?" - подумала я.
Коли повз те місце ми поверталися з кіно, підсвічуючи собі ліхтариком, стало трохи страшно. А раптом нападники нас запам'ятали? Їх же не спіймали. І навряд чи спіймають.
Наступного дня в тому ж районі ми зустріли юного вуличного музиканта. "Киньте йому грошей", - дала я кілька купюр дітям. "Бо він гарно співає?", - спитала Надійка. "Бо він несе щось гарне в цей світ, а не б'є іншим морди", - відповіла я.
Сьогодні мені потелефонував слідчий. Поїду завтра у відділок писати все, що бачила. Не знаю, чи це дасть якийсь результат. Чи стане наше місто безпечнішим для нас. Але відчуваю, що так правильно. І подумую про тривожні кнопки охорони десь в кишені, газові балончики і навіть зброю. Бо в мене теж діти. А поліція не така швидка, як хотілось би. А мене 45 кг живої ваги. Майже 45.
Юлія Фомічова, журналістка
*допис з "ФБ"
Коментарі
Голуби - вони такі вояки. Дремене, обпаскудить - і полетить про свою перемогу глеготати.
Чого панікуєш паскудо? Щось пішло не так? Мабуть після "перемоги" над Табурцем вирішив повоювати з Залужним?
Стрічка RSS коментарів цього запису