Саме засідання Верховної Ради з прийняття Конституції України не вміщає в собі весь складний законотворчий процес, це лише фінальний акорд довготривалої праці. Робота над проектом Конституції розпочалася відразу ж після проголошення Незалежності України. Створювалися робочі комісії, групи, напрацьовувалися проекти Основного Закону, окремі з них публікувалися в пресі для всенародного ознайомлення та обговорення. У 1994 році була створена нова комісія, де співголовами стали Президент України Леонід Данилович Кучма і Голова Верховної Ради Олександр Олександрович Мороз. Мені довелося брати участь у кількох засіданнях цієї комісії. Це був складний і довготривалий процес, у якому працювали депутати Верховної Ради України, фахівці з Конституційного права України, представники Адміністрації Президента України, Верховного Суду України. До участі залучалися депутати всіх рівнів рад, громадські активісти та інші.
Складність була ще й у тому, що частина людей не мали досвіду в питаннях конституційного творення, та й навіть фахові юристи ніколи не розробляли Конституції нової, справді незалежної держави України. До цього в нас діяла Конституція УРСР зі змінами, що були внесені Верховною Радою України. Вивчався зарубіжний досвід як європейських, так й інших країн. У ситуації, що склалася на той час, враховуючи всі реалії й досвід Конституції УРСР, Конституції УНР, Конституції Пилипа Орлика, найбільше підходила для нас Конституція Франції. Зокрема те, що у Франції була президентсько-парламентська республіка з президентом, Кабінетом Міністрів і прем’єр міністром. Ці реалії були й у нас. У французів були префектури й префекти, у нас — місцеві адміністрації й представники президента. Створеній робочій групі з доопрацювання проекту в складі представників Президента України, Верховної Ради України, судової гілки влади вдалося вийти на компромісний варіант.
Які найгостріші камені спотикання стримували прийняття Конституції? Залишалися окремі суперечливі норми, які потрібно було вирішувати в стінах Верховної Ради України. Але процес прийняття Конституції загалом зайшов у глухий кут ще під час розгляду і прийняття першого розділу, де виникли суперечки щодо статей 10, 14 та 20. Тут не поступалися одне одному ні праві, ні ліві (комуністи). Так, у проекті, розданому депутатам, не було згадки про російську мову. Зовсім. Йшлося про те, що в Україні, у місцях компактного проживання, гарантується використання мови корінного населення. Але комуністи, яких було чимало в Раді, вперлися жорстко й наполягали на двомовності: поряд із українською, державною повинна бути й російська мова. Ми пішли на компроміс та записали в статті 10 таке: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». В іншому випадку вони б не проголосували за цю статтю.
Готуючи останні аргументи на користь української мови як державної, я потратив час, пройшов по столичному Хрещатику. Зафіксував, скільки вивісок українською, російською та англійською. Апелюючи до крикунів про засилля російської в Україні, довів: нам це засилля не загрожує. Але й української на Хрещатику було не густо… Гостра дискусія точилася й навколо статті 14, що стосується землі.
Тут вперлися дві точки зору: комуністи стояли на тому, що земля може бути тільки в державній власності, й іншого буть не може. Праві сили переконували, що земля повинна перейти в приватну власність. Довго виступали, переконували, аргументували і в результаті записали компромісне: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону». Як кажуть, щоб і вовки були ситі, й вівці цілі. Тут не заперечується те, що громадяни мають право приватної власності на землю, як і юридичні особи та держава. І, в принципі, права в усіх однакові.
Тут важливий момент, який я відстоював, скільки був у Верховній Раді, хоч і багатьом це було незрозуміло: всі форми власності повинні бути рівні перед законом. Не може бути, що державна власність — пріоритетна, а приватна, колгоспна чи якась інша — другорядна. Всі суб’єкти господарювання, незалежно від форм власності, мають бути в рівних правах. Стаття 14 певною мірою закріпила це, поставивши нарівні право власності на землю як громадян, так і держави.
Наша група аграрників називала себе «центристами» (тоді фракцій ще не було). Критикували нас і зліва, і справа: симоненківці кричали нам, що ми — болото. Я відповідав: то й правильно, в болоті — свій біоценоз, і жить треба. Насправді ми трохи були прагматиками й бачили українські реалії.
Третім каменем ідеологічного спотикання стала стаття 20 про державні символи. Довго й складно сперечалися навколо Герба й Державного Прапора. Врешті домоглися нинішньої редакції, за якою великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого. Ми переконали колег, що Державний Гімн України — національний Гімн на музику Михайла Вербицького зі словами, які ще потрібно затверджувати. І згодом, при затвердженні Гімну, в першому рядку замінили початкові слова: «Ще не вмерла Україна…» на оптимістичніші «Ще не вмерли України і слава, і воля…».
Після кількох годин тривалих дискусій у сесійній залі було прийнято узгоджені рішення за ці статті в заключному форматі, який був прийнятий як компромісний. За моєю пропозицією, за ці три статті комплексно визначалися таємним голосуванням. І це дало результат. Заслуга в цьому Голови Верховної Ради Олександра Мороза. Далі процес тривав більш-менш без великих потрясінь.
При розробці конституційних засад державного устрою не обійшлося й без протистояння гілок влади. Так, кожна гілка влади хотіла собі більше булави: і президент, і Верховна Рада прагнули головних повноважень. Тривала дискусія: буде Україна парламентсько-президентською чи президентсько-парламентською державою. Тобто, чи буде у нас президент номінальною, а чи реальною постаттю в державі. Позиції схрестилися всерйоз: у той час більшість міністрів були народними депутатами, міністрів призначав парламент. Тут варто зазначити, що з набуттям незалежності в 1991 році Україна пішла шляхом парламентської держави. Але це ні до чого доброго не призвело, тому що хтось повинен був нести персональну відповідальність за стан справ у країні. По-друге, ввели посаду президента, уряд, а між ними функції не розподілили. Ми бачили, що виникають непорозуміння, тут ще й загострилися особисті амбіції державних очільників. Останньою краплею стало те, що в день голосування всі члени уряду залишили парламентську залу. Під загрозою негайного звільнення з посад, Олександр Мороз повернув парламентаріїв-міністрів у Верховну Раду. Під ранок у залу засідань прибув Президент України, і о 8 годині 30 хвилин Конституція була прийнята в третьому читанні й у цілому.
Велика заслуга в цьому народних депутатів, наших земляків М.Д.Сироти, І.О.Зайця, В.П.Гетьмана, а також В.Г.Буткевича, В.Л.Мусіяки, С.П.Головатого, О.І.Ємця, Л.Д.Кравчука, І.С.Плюща, О.М.Ткаченка та інших. Особлива заслуга в цьому і представника Президента України, заступника Голови Адміністрації Президента Леоніда Васильовича Підпалова, а також представників Верховного Суду України, науковців-правників.
Нині, на відстані чверть століття, що хотіли б удосконалити в Конституції? Конституція написана досить добре. Недарма Венеційська комісія і Рада Європи визнали її однією з найкращих Конституцій у Європі. Там було передбачене все, що мав умістити Основний Закон. Головне, щоб вона виконувалася, а не залишалася декларацією. Тим більше, що згідно зі статтею 8, норми Конституції України є нормами прямої дії.
передрук з «Черкаського краю» у номері 25 від 23 червня
Український політик, народний депутат України ІІ скликання (1994-1998), заслужений працівник сільського господарства України Петро Душейко був серед тих, кому випало працювати над творенням і прийняттям вікопомного 28 червня 1996 року Основного Закону України. Петро Григорович поділився міркуваннями про головний документ нашої країни.
реклама
