У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком –
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Рядок із поеми Т. Шевченка «Сон» (1844)
Один раз на 4 роки український громадянин отримує шанс усвідомити вагу громадянських прав та свобод. До нього ідуть з поклоном всі ті, хто ці 4 роки його або не помічав взагалі, або не вважав за потрібне звертатися безпосередньо. Політики ідуть до нас за нашою довірою. І хто як оцінює цю саму довіру, так і визначає майбутнє своє, своїх дітей, своєї країни.
Чомусь більшість людей ставиться до інституту волевиявлення, як до свого права, даруючи його, продаючи, або голосуючи наперекір комусь та чомусь. Я переконаний, що вибір – це не стільки право, скільки обов’язок. Спробую пояснити свою думку. Цьогорічні вибори відбуватимуться за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Для мене особисто ця система є результатом внутрішнього психологічного компромісу. Я маю можливість проголосувати за партію, ідеологія якої мені більш-менш близька, при цьому я хочу підтримати кандидата, мотивація якого мені зрозуміла, а потенціал вирішувати конкретні проблеми – беззаперечний. Голосуючи таким чином, я розподіляю відповідальність із обраною мною партією та кандидатом-мажоритарником. І якщо відповідальність у випадку з партією – це щось на кшталт колективного запаморочення, то у випадку із мажоритарником ситуація більш зрозуміла. Депутат, який отримав мандат шляхом безпосередніх виборів від певної територіальної громади, зобов’язаний вирішувати цілком конкретні проблеми цієї громади – ремонтувати дороги, залучати інвестиції у інфраструктурні проекти, допомагати із розвитком освіти та медицини, лобіювати інтереси громади та міста, наприклад, під час розгляду державного бюджету. Цей депутат, скажімо, цілком здатний пробити відповідне державне фінансування, скажімо, на модернізацію наших медичних закладів, про що мріє кожен працівник лікарні та кожен її пацієнт. Потужний депутат-мажоритарник може стати автором проекту із залучення регіональних інвестицій та створення нових підприємств, а отже, і нових робочих місць. Це означає, що життя у місті, де нараховується 25 тисяч безробітних, а молодь прагне одразу після ж закінчення ВНЗ виїхати на заробітки – може пожвавитися.
Залишилося тільки обрати такого депутата. І тут потрібно набрати повітря у легені, видихнути та спокійно проаналізувати, хто з чим іде до людей. У кого з кандидатів який досвід, хто може задекларувати конкретні здобутки у своїй роботі та демонструвати знання проблеми. І ось тут починається найцікавіше. Я витратив рівно 30 хвилин на обхід агітаційних наметів центральними вулицями Черкас. Результат – партійні брошури ПР, УДАРу, Батьківщини і невеличка кількість агітаційної продукції кандидатів-мажоритарників – насамперед Булатецького, Жуковської та Парамонова. Інформацію про діяльність інших кандидатів методом обходу здобути не вдалося. Прийшлося витратити більше часу на аналіз газети та телебачення.
Сказати, що результат мене здивував – нічого не сказати. Я був спантеличений. Таке враження, що переважна більшість наших кандидатів живуть у якомусь своєму вигаданому світі, зі своїми проблемами та баченням місії політика. Найбільше розчарування – це продукція одного відомого опозиціонера, якого я поважаю за послідовність та жорсткість позицій у боротьбі із тиском влади. Але прочитавши його розширене (на цілу шпальту) інтерв’ю, у мене виникає питання: «Для чого він іде до Верховної ради?» У цьому інтерв’ю лише один раз згадується слово «Черкаси», і жодного разу – конкретні проблеми, які потрібно розв’язувати. Усе решта – набір популістських тез та декларацій на зразок «комуняку на гілляку», «повалимо злочинний режим», «звільнимо політв’язнів». Невже хтось всерйоз думає, що звичайних жителів нашого міста вдасться вкотре купити на це? Слів немає, політичні переслідування неприпустимі у демократичному суспільстві, мовна проблема також є досить болючою. Але люди, обираючи депутата-мажоритарника, мають розуміти, що він робить зараз, що зробить в майбутньому і яка нам від нього користь.
Я дуже обережно ставлюсь до гучних акцій президента ПАТ «Азот» Валентини Жуковської. Мені, можливо, не дуже подобається блискучо-європейська якість її агітаційної продукції та американська посмішка на бордах. Але я згоден з нею чи з її політтехнологами – майбутнє справді не змінити словами. Звичайний житель Черкас вже і забув, що Жуковська – не зовсім і місцева. Вона за 1 рік перебування у місті зробила більше, ніж увесь місцевий політичний бомонд разом узяті. І це точно не можна відносити на рахунок передвиборної кампанії. Оскільки гроші, які заплатив «Азот» місту (а називають суму більше ніж 100 млн. грн.) не ідуть ні в яке порівняння із бюджетом виборчої кампанії.
При цьому цього «олігарха», як називають її наші опозиціонери, цілком можливо зустріти у черкаських дворах. На зустрічах із звичайними жителями вона разом із іншими агітаторами на підборах оглядає поламані дитячі майданчики та давно не ремонтовані під’їзди. А як часто у дворах ви бачите наших затятих опозиціонерів? Чи відремонтували вони бодай лавочку для гри в доміно? Чи змогли вони за весь час свого перебування при владі, а вони таки були в ній, вибити принаймні гривню на ремонт доріг чи реставрацію палацу.
Я не прихильник гучних фестивалів та ремонту палаців. Мені здається у місті є інші – більш насущні проблеми, які потребують уваги можновладців. Ви хоча б у когось із політиків, окрім Жуковської та, можливо, Білоусова, зустрічали бачення механізмів подолання проблеми безробіття, збільшення фінансування медицини, модернізації наукової та освітньої бази вітчизняної системи освіти?
І як підсумок, хочу закликати врешті-решт наш народ із відповідальністю ставитися до свого вибору. Час припиняти обирати серцем, слід попередньо обдумати свій вибір і зрозуміти, для чого ми обираємо своїх депутатів. Хто чим буде займатися у будівлі під куполом. Слід згадати нашого земляка «той будує, той руйнує». І зрозуміти – хто ж буде будувати, а хто руйнувати, хто трибуну блокуватиме та електрощитову з ладу виводитиме, а хто закони писатиме, і інтереси громади захищатиме.
Овчарук Юрій Йосипович, лікар-терапевт, міський профпатолог
реклама
Коментарі
Люди у нас еще умеют думать.
Ружицький і Лутак теж не "з порога" стали справжніми керівниками.А загалом- не коректно порівнювати.Скажіть мені,що таке"масштабність мислення"сьогодні.Вона є?
Ану ж розкажи, Таня, у чому "масштабность мишлєнія" Жуковської?
Народу не нужен месячный пиар,а нужна системная,каждо дневная забота: Где она?
Где была леди.... год назад, что приперло сейчас?
Ну когда народ поймет,что дорогу в рай за один месяц не заасфальтируешь .
Стрічка RSS коментарів цього запису