Для мене червоний прапор – символ комуністичного терору, репресій проти мови і культури, Церкви. За ним – тисячі замордованих у тюрмах і концтаборах, заборона Шевченківських вечорів і цькування самвидаву, агресивне цензурування музеїв, літературних творів, кінофільмів і бібліотек, свавілля КПРС і КГБ, Афганістан і Чорнобиль, врешті-решт, суцільна халтура, дефіцит і брехня.
Україна – далеко не унікальна у символьному протистоянні. Щороку 1 травня у Берліні на вулиці Борнгольмерштрассе відбуваються дві демонстрації одночасно: близько 800 німецьких неонацистів протистоятьть десяти тисячам “лівих” активістів, які після цього рушають до району Кройцберг, де згодом горять машини і трощать вітрини магазинів. Того дня Берлін стає меккою для “революційного” туризму: охочі побитися за ідею приїжджають сюди з цілої Європи. Чи хочемо ми такої “традиції”?
Справжня мета червонопрапорної провокації – не переконати нас у тому, що червоний прапор є Прапором перемоги, не провести роз’яснювальної роботи, не згадати загиблих і не прославити героїв, що загинули проти нацизму. Це символьне насильство, яке можна порівняти хіба що з прогулянкою Освєнцімом з гітлерівським прапором.
Це велика політика Партії регіонів. Її виборець – у шоці: “покращення життя вже сьогодні” не настало, все, включно з обміняним на флот газом, дорожчає, роботи не з’явилося, похмілля від “біло-голубого реваншу” минуло. Жити треба – але виживати не виходить. Підприємницький майдан у базових регіонах ПР був не слабшим, аніж на Галичині, а закриття шкіл і підвищення комунальних тарифів виганяє на протест навіть аполітичних.
Регіоналам терміново треба відволікти увагу – і побиття тих, хто святкує “Перемогу”, для цього прекрасно годиться. При цьому цинікам-політтехнологам байдуже до справжніх жертв війни, кістки котрих досі мільйонами лежать у полях і болотах: головне, що авторитетом і пам’яттю загиблих можна маніпулювати, зачіпати ними біль їхніх близьких. Можна знову вдало протиставити Захід і Схід – поділяти і владарювати, розколювати і вдавати із себе “клей”.
Ще один інтерес регіоналів – спеціальне посилення радикалів, віддання їм своєрідного “пасу”. Спалах агресії, успішно випробуваний на “Україні без Кучми”, провокується і зараз: пам’ятаєте, як у 2001-му “фашистами” залякали всю Україну?
Нардеп з ПР Олійник стверджує, що таке полотнище можна буде і зривати.
У подібних акціях зацікавлені російські шовіністи-радикали, котрі вже не сидять склавши руки. Напади на них розв’яжуть їм руки – і після цього можна очікувати погромів чого завгодно: офісів “націоналістичних” партій, українських шкіл, книжок у бібліотеках, експозицій у музеях. Вони хочуть, щоб їх побили-поштовхали, вони чекають цього – щоб потім мати моральне право бити самим. Вони хочуть мати привід для молоді, щоб зробити своє членство із маргінального масовим. Чи вигідна ця подія нинішній опозиції? Якщо вони поведуться системно, створять саме таку ”картинку”, на яку чекає Москва, то стратегічно програють. Якщо ж вдасться виставити правильні “рамки” – комунізм пройде “коридором ганьби”, що може повести його до всеукраїнського спаду.
Черкаська опозиція закликає представників органів місцевого самоврядування не вивішувати 9 травня червоні прапори перемоги. У той час Львівська міська рада прийняла рішення заборонити використання радянської символіки.
Доки комуністична ідеологія і організації не заборонені судом – Конституція дає їм право нести червоний прапор, проте й ми маємо право на висловлювання своєї точки зору. Ситуацію на 9 травня, здавалося б, можна описати шаховим терміном “цуґцванґ”, коли жодне з рішень не є оптимальним. Відсутність реакції буде потрактована як мовчазне схвалення, надто жорстка реакція – як додатковий доказ неадекватності.
Ситуація ускладнюється ще й тим, що дія відбувається в уже проінтерпретованому полі, з каналами інформації, що контролюються владою – а отже, подача події, цілком вірогідно, буде в старих радянських традиціях.
Ми пожинаємо гіркі наслідки того, що на початку 90-х не провели всеохопний суд над комунізмом. Непокараний злочин провокує рецидив. Втім, ще не пізно довести справу до кінця – і суд над організаторами Голодомору уже почав першу сторінку справи історичної справедливості.
В Україні червоний прапор і комунізм не мають майбутнього: старі прихильники потроху вимирають, молодше покоління або байдужіє, або переосмислює їхню спадщину. Пора відправити комунізм в історію.
Мої прогнози такі, що багато знайдеться в Україні сміливців, які під червоними прапорами підуть по містах України шукати пригод. Дай Боже їм тих пригод знайти! Щоби вистачило сміливців їм ті пригоди створити.
Олександр Давиденко, колишній депутат Черкаської міської ради
* передрук, пост на персональному блозі
Коментарі
Тільки чи потрібен кому "колишній депутат"?
Вся його політична, вибачаюся, кар'єра, це історія метання між партіями та політ-лідерами місцевого почину: в раду пройшов від БЮТу (фактично випадково, так як пройшли усі хто був у списку), але зразу ж зрозумів, що Одарич то наше все і перескочив до нього, потім, говорили, що продав Одарича, але карта лягла нерівно і залишився без фракції і роботи, потім був Душейко, який керував штабом кандидата-Януковича, потім "хлопці із команди Влізла", а зараз........
Стрічка RSS коментарів цього запису