Нещодавно в стрічці хтось репостнув жінку, що виїхала за кордон і ображалась, чому люди не радіють її світлинам про життя там, красивим сукням і веселим діткам. Коменти розділились, відповідно місцеперебуванню.
А сьогодні в мене був досвід особистих емоцій від сприйняття щасливого життя. Спочатку подруга, що багато років живе в Німеччині, щоб мене підтримати, надіслала фото квітів біля свого будинку, а потім родичі з Норвегії – фото веселощів з Дня народження племінника. І я спіймала себе на відчутті, що не отримую позитивних емоцій від побаченого, хоча я їх всіх люблю і певно повинна була б радіти. Просто ніяких емоцій.
Можливо, це неправильні відчуття, але люди, на мою думку, повинні розуміти, що важко відчувати позитивні емоції, коли тривалий час живеш серед тотального болю. Коли гинуть люди, коли знаєш про Маріуполь, коли не знаєш, що буде наступного дня і чи він взагалі настане.
Думаю, не можна ображатись на людей, які зараз в Україні і які не можуть адекватно реагувати на приємні для інших речі.
Мені сказали сьогодні, мовляв ми теж переживаемо за Україну глобально, ще й за родичів, які там. Але переживати на відстані і жити в цьому – це дві великі різниці.
Навіть просто послухати сигнали тривоги по 5-6 разів на добу, часто серед ночі, навіть в моєму «спокійному» в їхньому розумінні місті – це розбалансовує нервову систему.
Можливо, є сильні, позитивні люди, які можуть брати під контроль емоції, отримувати заряд позитиву від яскравих проявів життя в мирних країнах. У мене так не виходить.
Напевно, навіть після ПЕРЕМОГИ, доведеться вчитись радіти життю через нереальний біль і горе, принесені рашистами в Україну...
Наталія Коваленко, ексдепутатка Черкаської міськради.
* Допис у фейсбуці.
реклама
