Нещодавно довелося хоронити тітоньку. Дорога до 7-го цвинтаря справила незабутнє враження.
У катафалку можна було знімати фільм жахів. На вибоїнах хіба що тільки труна не злітала. А родичі й вінки буквально літали під дахом катафалка. А родичі – це чоловік покійної 88-ти років, сестра, якій вже за 90, донька покійної.
Я однією рукою намагалася якось утримати маму (все-таки в її віці небезпечно поєднувати такі психологічні потрясіння, як смерть рідної сестри з такими фізичними струсами). Другою рукою намагалася ловити вінки. Третьою рукою допомагала підтримувати чоловіка покійної. Четвертої рукою шукала, за що б самій учепитися. Зняти би все, що відбувається, на відео – готовий фільм жахів.
У якийсь момент подумалося: «А, може, все це не випадково? Може, це спеціально для того, щоб відвернути якось проводжаючих від скорботи і ридань... Тут вже не до уявного прощання з покійною! Тут як би самим живими до кладовища доїхати.
Цікаво, чим же все-таки заслужили черкащани (покоління, яке взагалі-то будувало це місто) ТАКИЙ ОСТАННІЙ ШЛЯХ?
Олена Яременко, черкащанка
* допис у групі «Офіційна група Черкас» соціальної мережі «Фейсбук»
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису