Я йшла додому, не замислюючись про те, що на мене чекає там. Уявляла, як зрадіють моєму сюрпризу рідні, як здивуються метровій іграшковій морквинці, яку я подарую сестричці, як обійматимуть мене...
Але тільки-но я минула переїзд і спустилася у Виямку, мої ноги припинили йти, немов пустили коріння у землю. У пам'яті почали вилазити фотографії з місця падіння ракети, а за ними – спогади про той жахливий день, що розділив життя на "до" та "після".
Рушити знову вартувало мені чималих зусиль. Кожен крок наближав мене до неминучого болю.
Варто було лишень підійнятися нагору і пройти з десяток метрів – і мене огорнув холод, як від нічного жахіття.
Кутка, з яким пов'язана більшість моїх дитячих спогадів, немає. На місці хат і кольорових огорож – багно, уламки цегли і де-не-де видніються схожі на стерню жовті газові труби, нагадуючи про те, що ще нещодавно тут було життя.
Серед порожнечі стоїть стілець і два столи, з решток фундаменту видніється квадрат із цеглин – це колись була кімната. Її обтягнули червоно-білою стрічкою і так залишили.
Я йшла рідною вулицею і не впізнавала її. Усе видавалося чужим.
А потім я плакала, обіймаючи стіни свого дому, немов заспокоюючи його.
На подвір'ї цвітуть підсніжники.
А поруч – руїни. Бруд і сміття замість затишку. Відчуття, ніби хтось заліз у мій храм, і перевернув у ньому все, сплюндрував.
Руїни і в серці. Я ходила вулицею і згадувала, як у дитинстві тут постійно звучав наш дзвінкий сміх.
Будинку дідуся і бабусі моєї подруги дитинства немає. Немає і літньої кухні, де ми могли годинами гратися і щось вигадувати. Зламані долі...
Немає всього звичного.
Уночі видно, як світяться ліхтарі біля цвинтаря по той бік залізниці.
Гуляє вітер. Порожньо.
Висновків не буде. Боляче.
Ревека Бондар, зі Сміли, активістка Демократичної Сокири у Черкасах,
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису