Різниченко: Спи спокійно, герою

Минулої неділі я ридма ридав на похороні людини, з якою не був знайомий, про яку за день до того взагалі не чув, і навіть поховавши, так і не побачив її обличчя – у труні половину голови їй замінив скручений рушник і чорна в'язана шапка.

Людину звали Микола Басюк, йому було 63 роки. У п'ятницю, 17 січня 2014 року зранку він зайшов в кабінет свого начальника і впритул розстріляв того з обрізу мисливської рушниці, а також поранив у плече головного бухгалтера, яка встигла втекти. Після чого забарикадувався в кабінеті, просидів один на один з трупом ворога чотири години, і застрелився сам.

Через день його назавжди проводжали родичі, численні друзі, сусіди та колеги (колишні й нинішні – ті, які не побоялися можливих дисциплінарних висновників за такий демарш). Мені було соромно перед цим натовпом – вони плакали за близькою людиною, а я приїхав, бо почув поки що тихий, але чіткий, однозначний поштовх історії. Для них все скінчилося, а для мене біографія Миколи Басюка почалася тільки зараз, по смерті. Я приїхав віддати шану людині, яку ні краплини не жалів, бо героїв нема сенсу жаліти.

Живучи за суспільними правилами з німого віку, ми погано уявляємо, на яких глибоких шарах психіки ці правила керують нашою поведінкою, і яка масштабна суспільна криза потрібна, щоб зламати їх вшиту систему. Коли людина, яка все життя чесно трималася правил, зберігала з оточуючими теплі стосунки, несподівано береться за зброю, – значить у цьому суспільстві йому більше нема до кого апелювати. Значить, серед існуючих легальних структур нема жодної, якій він делегував свою волю, і тому всі вони – апарат насилля над ним.

Микола Басюк ніби спеціально мав усі ознаки людини, яка ні за яких обставин не могла стати терористом: пенсійного віку, провінційний, аполітичний батько двох дорослих дітей. Сумлінний робітник ОАО «Уманьгаз», за три десятиліття старанної праці дослужився до керівника газонаповнювальної станції, очолював невеликий колектив. Не належав до жодної партії, не рвався змінювати суспільство, просто розливав по балонах рідкий газ і будував, як міг, своє звичайне людське щастя. До самого атентату ніхто не підозрював, що він здатен стріляти, що взагалі колись тримав рушницю в руках.

Новий начальник (депутат Черкаської обласної ради, замголови постійної комісії облради з питань ЖКХ та паливно-енергетичного комплексу, керівник міської організації «Партії регіонів», голова правління «Уманьгазу») Володимир Мельник почав вимагати, аби Микола Басюк заносив йому гроші. Газонаповнювальна станція – зручне місце, газ – важковловима субстанція, легко випаровується зі звітностей, швидко конденсується в кишенях у вигляді купюр. Та Микола Басюк красти не вмів. За життя він не накрав собі навіть на пишні похорони – старенький «Лаз» із сумними, бідно вдягненими жінками, проста труна, поминки в кафе «Турист» на околиці Умані. Микола Басюк не заносив Володимиру Мельнику грошей, і голова правління почепив на нього борг, великий борг. Щоб розрахуватися хоч трохи, Басюк мусив взяти банківський кредит. Але Володимиру Мельнику кредиту було мало, він пригрозив, що незабаром відбере у підлеглого квартиру. Коли їхній конфлікт перейшов у гостру особисту фазу, начальник розжалував Басюка у звичайні слюсарі й поставив охороняти стоянку. Останній місяць життя Микола Басюк намагався вимолити у Мельника милості. Не вимолив.

Врешті, помстив за приниження тим, що єдине рівняє високих і низьких – смертю.

Всі революції мають у собі феномен індивідуального терору. Перш ніж прокидаються маси, перш ніж формуються і кристалізуються нові історичні спільноти, перш ніж суспільство осягне, що за старими принципами жити вже не можливо – прокидаються одиниці. Революція – це масштабний історичний самосуд. Не вірте обмеженим цинікам, які кажуть, ніби революцію можна створити штучно. Штучно можна зробити переворот, змову, провокацію, політичний скандал, але не ситуацію, в якій люди починають судити суддів.

У вчинку Миколи Басюка не було жодної політики, але його ворогом став член владної партії. І зараз я не хочу замішувати політичну пропаганду на горі й смерті світлої людини, але я плакав і бажав горіти в пеклі Володимиру Мельнику і всім його однодумцям, всій його породі упирів. Будьте ви, с*ки, прокляті. Будьте навіки прокляті, і прокляте будь ваше криваве багатство, хай воно горем обернеться вам і тим, хто його успадкує після вас.

Миколу Басюка поховали на кладовищі неподалік селища Іваньки, без схилених прапорів, без салютів, без кортежів. Це було одне з найзначніших видовищ, які мені довелося бачити за життя.

Спи спокійно, герою.

Дмитро Різниченко, український блогер і журналіст

* передрук, пост на особистому блозі