Коли навколо суцільна ковзанка, характери людей набувають чітких обрисів і стають наскільки зримими, що іноді це просто шокує!
Вчора мені вкрай необхідно було відвідати банк, бо інакше... Втім, що було б інакше, то тільки моя проблема, яку треба було негайно вирішити. А ви ж знаєте – я люблю ходити пішки. І намагаюся робити це завжди, коли є час і сприяють обставини. От і до банку вирішила прогулятися – скільки тут тієї відстані! Зате півгодини дихання свіжим повітрям... Хоча й моросив дрібний дощик, але в першій половині дня погода була ще більш-менш нормальною. Втім, ви й без мене це знаєте. Так от... До банку я дійшла благополучно. А коли, владнавши свої справи, вийшла з установи на вулицю...
Такої ожеледиці на своєму віку я не пам‘ятаю! Хоча й бачила в цьому житті немало... Те, що відбувалося, нагадувало якусь містерію! Люди не могли втриматися на слизькому льоду і падали на нього, як футбольні м‘ячі. Чолов‘яга, котрий, наче цирковий клоун, несподівано приземлився на тротуар, так гучно лаявся, що його лайка, розліталася над усім містом. Худорлява висока дівчина скакала на обочині по снігу, ніби чапля, оскільки тонка крига, яку їй щоразу потрібно було пробити ногою, гальмувала її кроки. Жіночка поважного віку, впавши на коліна, так далі й поповзла на них... А я, ледве добравшись на тремтячих ногах до ветколеджу, від безвиході зупинилася біля нього й не знала взагалі, як рухатися...
Неподалік фонтану стояло таксі. Ось воно – моє спасіння! – майнула думка. Не відриваючи ніг від льоду, щоправда повільніше ніж це робив Майкл Джексон, добралася до автомобіля. І тут – ву-а-ля! Побачила, що воно порожнє...Чи то водій не ризикнув їхати, чи пішов кудись у справах... Та й яка різниця? Рятівника не було і все ... І мене охопила така злість на саму себе! Невже я така боягузка й не можу взяти себе в руки? І, що ви думаєте? Таки взяла...
Щоправда, моєї сміливості вистачило метрів на п’ятнадцять, аж поки я добряче не посковзнулася! Та так, що й сумка випала з рук! Але з горем пополам я таки допливла до маркету. Перед ним на слизоті, як вкопана, стояла поважна пані і так проклинала владу, що аж моторошно стало! Минаючи її, до порогу магазину, посипаного піском, добралася я наче фігуристка. Правда, зрадівши своїй спритності, мало не збила з ніг чоловіка, який стояв біля нього!
На касі всім, хто розраховувався за продукти, продавчиня ввічливо бажала бути обережними на вулиці, оскільки «щойно холодильщик маркету впав і поламав руку». Покупці, зворушені турботою жінки, посміхалися до неї й щиро дякували. Вийшовши з маркету, із бажанням допомогти, я підпливла до лайливої пані, яка так і стояла на своєму місці.
– Може нам по дорозі? Тримайтеся за мене! – запропонувала ій.
Та яке там! Жінка пронизала мене колючим поглядом:
– Ти хоч сама втримайся на ногах! Найшлася мені помічниця! Буду бовдуру своєму дзвонити! Хай приїде забере...
Не знаю, чи приїхав за нею її бовдур, бо я махнула рукою й попливла далі... Навпроти автомийки, між тротуарами, весело бавилися старшокласники! Дівчата дзвінко сміялися і, ніби на ковзанах, швидко петляли від дерева до дерева, кокетливо позуючи хлопцям, які їх знімали на камери телефонів...
– Що то молодість! – подумала я. – Вона завжди щира! Відважна! Дзвінкоголоса!
На душі стало якось світло й радісно! Згадала Ліну Костенко... А й справді, життя наше – суцільна ковзаниця! І, хто не падав на ній, той зовсім і не жив...
З такими думками я перетнула сусідній двір і зайшовши у свій, так гепнулуся на лід, що проїхала п’ятою точкою майже до ґанку свого під’їзду! І ви не повірите! Я, мабуть, ніколи так не сміялася над собою, як цього разу! Звісно, хтось із вас обов’язково скаже – це тому, що мені пощастило і я нічого не зламала й залишилася неушкодженною. І це, дійсно, так. Але...
Знаєте, про що я думаю після своєї вчорашньої прогулянки? В кожного з нас є своя дорога. І не завжди вона буває безпечною. Але хтось упевнено рухається по ній до своєї цілі. Хтось безпорадно пасує перед проблемами і падає у відчай. Хтось, долаючи труднощі, гартує силу і дух. Хтось у своїх бідах винуватить інших. Хтось сподівається на диво... А вона, наша дорога, і є справжнім дивом! Нехай із проблемами, труднощами, перепонами... Але ж нам подарував її сам Господь! І не для того, щоб ми сіяли зло й ображали когось бовдуром.
Якщо чесно... Я вдячна вчорашньому дню. Оскільки подорож, яку він мені подарував, залишиться в моїй пам‘яті назавжди... Так. Вона була занадто екстремальною! Але завдяки їй, я ще раз усвідомила просту істину – якщо вам є куди йти, не зупиняйтеся, а йдіть! Попри все! Сміливо і впевнено! І ви неодмінно досягнете своєї мети...
Ніна Жук, золотоніська журналістка, письменниця, поетеса
* Допис у фейсбуці.
реклама
Коментарі
Суспільна ковзанка - ось що страшно.
А тут пані Жук- Майстриня.
Стрічка RSS коментарів цього запису