Перетятько: Спогади місячної давнини, або У пошуках жовто-блакитної стрічки

Побачивши по телевізору кримчан з українськими прапорами та антипутінськими плакатами, з думкою: їм потрібна моя підтримка, 15 березня сів у потяг Київ-Сімферополь.

Якби не хитрість, нахабність та самовпевненість, то опинився б там, де й більшість проукраїнських політтуристів, а можливо, навіть глибше, бо сумка була наповнена «бомбами прискореної дії», деякі з яких навіть мали «вибухонебезпечні» жовто-блакитні кольори.

Перше, що здивувало у Сімферополі, це те, як вітали одне одного кримчани: «С праздником! – радісно казали одні. С праздником! – так само радо відповідали інші. Це мені чомусь нагадало Великдень.

Площа Леніна зустріла мене піснею «День победы», російськими та кримськими прапорами, оптимістично налаштованими сімферопольцями та гостями столиці. Люди вітали одне одного с праздником, фотографувались, купували російські та кримські прапорці. Усміхнуло те, що російські прапорці продавалися удвічі дешевше, ніж прапорці Криму – по п’ять гривень, хоча попит на них був набагато більший (якість і розмір прапорців однакові). Згодом російські прапорці закінчились, що викликало у двох молодиків велике занепокоєння. «Не волнуйтесь вы так, скоро еще подвезут» – заспокоїла їх продавець. Прапорці Росії привезли хвилин за десять і зрівняли їх у ціні з кримськими. «Молодці, хоч зароблять люди…» – подумки схвалив здорожчання популярніших триколорів.

О 13.05 російські триколорчики знову закінчились – цього разу вже назавжди у цей день. «Не продумали комерсанти, а могли б добряче заробити…».

У око впали жваві хлопці – один з камерою, інший з мікрофоном, мені здалося, що вони глузують з людей – такою була перша думка, підійшов ближче, щоб довідатись, чим вони займаються. «От южных морей до полярного края – раскинулись наши леса и поля!!!» – голосно співають на камеру троє кримчан, за що отримують похвали від хлопців. Наступною від них отримує похвалу бабця, яка дві хвилини тому розпитувала мене, що я там таке записую у свій зошит і повідомила, що українські телеканали спотворюють факти, бабця співає на камеру: «Славься отечество наше свободное». Наступним співаком стає літній чоловік, він голосно, як його й просили, співає інші слова гімну: «Россия священная наша держава, Россия любимая наша страна». «Оригінально! – відзначаю для себе. – Молодці росіяни! Цікаво було б побачити вже готовий продукт».

Фотографую все, що має відношення до історичної дати, прошу мужчину з двома триколорами сфотографувати мене біля плакату з підсніжниками, він не приховує здивування, почувши від мене українську. Сімейна пара з російськими триколорами у руках просить їх сфотографувати, фотографую і отримую від глави сім’ї несвідоме дякую. Це було перше і останнє українське слово, яке почув у Сімферополі 16 березня 2014 року з чужих вуст.

Закінчивши «фотосесію», зав’язую російською мовою розмову з проросійським активістом. На запитання, хто я, кажу лише правду: що прибув до Криму, щоб побачити власними очима, а не очима телевізійників, те, що відбувається у Криму, що хочу побачити і інший бік медалі – тих людей, що не підтримують політику Путіна. «А их нет, – впевнено заявляє мужчина, – вы их не найдете у нас». Кажу, що мені вкрай потрібно їх знайти, що я не можу повернутися додому, не побачивши інших кримчан. «Ну, если для вас это так важно, то пойдите к Меджлису, возможно, там их и увидите. Но вряд ли. Не все татары против России, среди них есть много разумных людей». Активіст пояснює, де знаходиться Меджліс, і я вирушаю шукати вулицю Шмідта.

Трохи поблукавши, підхожу до будівлі з надписом «Татарський Меджліс», на ній бачу вицвілий, через це ледь помітний український прапор. Біля будівлі стоять шість легкових автомобілів, в одному з яких помічаю двох міліціонерів. З будівлі іноді виходять чоловіки, вдивляюся в них, бо маю надію побачити жовто-блакитну стрічку. За хвилин тридцять надія гасне.

Після відвідин вулиці Шмідта разом з тліючою надією ходжу та їжджу іншими вулицями Сімферополя – у пошуках жовто-блакитної стрічки, бо побачити прапор вже й не мрію. Заглядаю у салони автівок, у вікна будинків і бачу лише російські, іноді кримські прапори та георгіївські стрічки. На вулиці Куйбишева споглядаю штаб «Беркуту», над ним майорять два великих яскравих російських прапора. «Значить, телевізор брехав, коли показував кримчан з українськими прапорами, жовтими та блакитними кульками, антиросійськими плакатами або сильно перебільшував! Та ні, не може такого бути, щоб у Сімферополі не було жодного прибічника України. Вони є. Але де ж вони?». На запитання рідних, які по телефону цікавляться, чи я вже зустрівся з людьми, яких поїхав підтримувати, відповідаю з посмішкою: «Немає тут кого підтримувати! Я єдиний, кому потрібна підтримка. Один однісінький». Але над вечір з’являється думка, що я не один – ті, що мовчки за Україну, просто бояться висунути носа. Їх залякали, а можливо, вони… та не мені їх судити.

Повертаюсь на площу Леніна, де вкотре лунає оголошення: «В 18.30 на площади Ленина состоится концерт «Крымская весна», на котором будут выступать российские звезды первой величины и будут объявлены предварительные результаты референдума». Вкотре чую слова пісні: «Сегодня я к тебе вернусь, моя неласковая Русь…», здається, ця пісня сьогодні звучить на площі Леніна частіше за інші.

О 18.25 на площу Леніна в’їжджають чотирнадцять мотоциклів, майже кожен з великим російським прапором. Натовп вітає їх як героїв. В стонадцятий раз відчуваю на собі підозрілі погляди неозброєних чоловіків у камуфляжі та людей у цивільному. Здоровий глузд ще вчора підказував, що для успішної висадки в Криму потрібно пов’язати на рукав георгіївську стрічку, взяти російський прапор тощо, але гординя та самовпевненість перемогли здоровий глузд.

О 18.45 святковий концерт відкриває духовий оркестр Сімферопольського театру естради, на цей час на площі Леніна зібралося близько двох тисяч громадян, настрій у них піднесений, я теж не сумую…

О 19.20 кримчанин, вихований молодий хлопець на ім’я Олександр, що врятував мене від обіймів гарненької панянки на підпитку, яка радісно казала: «Мы и вас заберем с собой в Россию, Крым это только начало…», проводжає мене до зупинки, з якої, за його словами, найкраще дістатися до залізничного вокзалу. Ідучи вулицею Карла Маркса повз «зону вільного мікрофона», чуємо пісню, у якій є такі слова: Украина иди на х… Олександр схвально киває головою і каже, що, провівши мене на зупинку, повернеться туди, де таке співають. Не відчуваю до нього відрази і не засуджую його, адже він щиро висловлює свою думку.

Біля каси вокзалу невелика черга. Звертаюся до касира українською, касир турботливо шукає для мене кращий варіант від’їзду з Сімферополя.

Вечірній перон, на відміну від вранішнього, вільний від міліціонерів і козаків, напевно, наказу «не выпускать» не було.

Віталій Перетятько, черкащанин.

Володар спеціальної відзнаки «Вибір композиторів» від конкурсу «Коронація слова».

* для «Прочерку»