Перетятько: Не тим психологи допомагали

Передовик Грушевського Юрко Сармат міцно потискає мені руку і дістає з кишені пластикову картку, на якій надпис «Україна понад усе!» і тризначний номер. «Заціни. У квітні у «Кінопалаці» видали. Можливо, колись власники таких карток матимуть пільги. – Юрко гордо дає мені картку. – Запиши на всяк випадок номер, бо мобіла – ненадійно, а додому я повернуся нескоро, по-перше, революція лише починається, по-друге – я там ворог, адже моє село за 86 кілометрів від Росії». Покрутивши картку в руках, фотографую її. «Нас зібрали в «Кінопалаці», кожен виходив на середину і затуляв руками обличчя – усе, крім очей, бо ми ж на Грушевського у балаклавах були. Отак. – Юрко притискає долоні до обличчя. – Хлопці повинні були впізнати мене і підтвердити, що я там насправді був, а я розповідав, де стояв і що робив… А ти вже почав писати про темні діла?». Відповідаю, що ні, бо замало матеріалу зібрав про чорні плями Майдану, особливо про щурячу сотню. «Тоді пішли зі мною на «Собачу площадку», дещо побачиш, про це обов’язково треба написати, бо після двадцятого лютого надто багато герої з’явилося – більшість із них і пляшки з коктейлем у руках не тримали, а інші приїхали на Майдан лише після того, як утік Янукович».

На «Собачій площадці» (спортмайданчик неподалік від Консерваторії) Юрко по-братськи вітається з шістьма майданівцями і киває на мене: «Це свій журналіст, він збирає матеріал про темну сторону Майдану. Ігор, покажи синяки». Ігор, зміривши мене суворим поглядом і роззирнувшись, задирає сорочку, і я споглядаю величезний синяк на його правому боці. «Далі ще страшніше, – киває Ігор на ногу, – але штани спускати не буду. Я вже третій день ледь ногу тягаю».

Подібні синяки я бачив ще в березні на ногах передовика Грушевського Сімферопольця Андрія Гунга із «Спільної Справи» і подумав, що, можливо, правильно, що на Майдані так борються з п’янкою. Але коли повернувся на Майдан у квітні і зустрів не одного майданівця, що постраждали від «своїх», це обурило і викликало зневагу до «геройченят» з нагайкою чи кийком.

«Я не був п’яним, я ішов рівно. – Ігор хвилюється. – Так, запах був, але я рівненько йшов до своєї палатки. Ці покидьки накинулись на мене і затягли у свою палатку». «Козаки?!» – уточняю я. «Ну а хто ж іще! Героїв із себе корчать. Я жодного з них не бачив ні на Грушевського, ні на Інститутській – коли ішли бої. – Бліде обличчя Ігоря взялося рожевими плямами. – Гаврилюк, якого розпіарили на весь світ, він же не брав участь у боях. Коли його схопили беркутівці і роздягли, він був у ролі нейтрального туриста, а з нього зробили героя». «Ми знесилені несемо на щиті пораненого в шию бійця, – обурено згадує Юрко Сармат, – а козаки глянули на нас і далі собі б’ють у барабани. Хоча б рану йому затулили…».

Можливо, Юрко не правий, засуджуючи козаків, які не кинулися на допомогу, щоб хоча б затулити рану, з якою юшила кров, адже у кожної сотні своє завдання: у козацької – бити у барабани та тимчасово вилазити зі шкури боягуза – гуртом нападаючи на захмелілого героя-одинак; у диванної – влаштовувати акції протесту перед телевізором та членами сім’ї; у щурячої – привласнювати гроші зі скриньок, продавати харчі, ліки, амуніцію тощо...

Не так давно психологи Майдану говорили з екранів та сторінок, що учасникам бойових дій потрібна психологічна допомога. Гадаю, що психологам потрібно надати допомогу учасникам післябойових дій, у них набагато серйозніші проблеми. Історія бачила таке після другої світової, коли тиловики мстили фронтовикам за своє боягузтво.

Так повелося, що другі завжди тримаються купи, а перемога, як і слава, нажаль, частіше пристає до гурту…

Віталій Перетятько, черкащанин.

Володар спеціальної відзнаки «Вибір композиторів» від конкурсу «Коронація слова».

* для «Прочерку»