Років десять тому прочитав у якійсь газеті, що США не нападають на країни, у яких є Макдональдси. Сьогодні Україна показала усьому світові, що там, де густо майорять жовто-блакитні прапори, Росія каламутить воду лише у калюжах та й то у мілких.
Їдучи на автомобілі проспектом Героїв Сталінграду близько одинадцятої вечора, побачив сутичку за участю військового у блакитному береті, яка відбувалась неподалік від зупинки. Пригальмувавши, посигналив і став паркуватися. Притиснутий до кіоску десантник вигукнув: «За ВДВ» і пішов у наступ.
Коли я припаркував авто, десантник і один із його супротивників вже качалися по асфальту, а коли підбіг до місця подій, десантника тримали троє молодиків, поруч стояла дівчина і схвильовано дивилась на десантника. «Сепаратисты гребанные! – вигукнув десантник, намагаючись вирватись. – Шлюхи!».
Рішуче підходжу до впевненого у собі чоловіка років тридцяти, якого десантник обізвав сепаратистом, і запитую, що тут трапилось. «Да они его держат, потому что он пьяный!» – зверхньо відповідає той. «Да я тебя сейчас кончу урод! – Десантник робить відчайдушну спробу вирватись – Он еще с одним уродом напал на меня, если бы не вы с украинским флажком на машине, они бы не отступили, а затем, – десантник киває на молодиків, що його тримають, – появились и эти ребята».
Запитую у молодиків, куди дівся другий нападник, вони відповідають, що той утік. Десантник робить чергову спробу вирватись, сепаратист напружено роззирається. Запитую у сепаратиста, чому вони напали на військового.
«Да просто хотели проучить его, чтобы не позорил украинскую армию». З огляду на те, що десантник напідпитку, слова сепаратиста мають шанс потрапити до кошика правди, але аналіз його жестів показує, що щось тут не так. Жорстко кладу руку на плече сепаратиста і кажу, що його врятує лише правда, бо варто мені дати команду і молодики разом з десантником розмажуть його по асфальту. Сепаратист вагається і знову роззирається.
Треба діяти – це одночасно і покарання, і порятунок для сепаратиста, з такою думкою наношу удар у здухину сепаратиста, і той кидається у обійми нокдауну.
Дочекавшись, поки сепаратист прийде до тями, прошу розповісти правду, він у свою чергу просить дозволу сісти на лавочку, бо стояти ще не може, і в цю мить на сепаратиста кидається десантник і наносить йому удар в голову кулаком. Сепаратист криво посміхається, бо удар десантника завдав йому не більше шкоди, аніж грудка каменю. Грубо відштовхую десантника, далі, кажучи, що гуртом бити одного – це низько, роблю те саме з молодиками, які слідом за десантником кидаються на сепаратиста.
«Они тоже толпой на десантника напали», – виправдовуються молодики. Десантник робить чергову спробу вдарити сепаратиста, на цей раз встигаю завадити йому і сердито кажу, що «вирублю» зараз і його, і хлопців, якщо вони не вгамуються.
«Спасибо тебе, братуха, – десантник двома руками потискає мою руку і притискає її до своїх грудей, – если бы не ты, они бы меня кончили. Меня зовут Руслан, а тебя как, братуха?». Називаю своє ім’я і цікавлюсь званням десантника. «Старший лейтенант, вот военник». Десантник хоче показати мені військовий квиток, але я кажу, що не потрібно. Молодики по черзі потискають мені руку, кажуть, що треба провчити сепаратиста, відповідаю, що гуртом на одного – не чесно. Один з молодиків, самий більший серед них, рветься битися один на один з сепаратистом, пояснюю, що один на один – це коли ви лише удвох або коли збоку сепаратиста буде стільки ж «уболівальників», як і з його. Але мої слова молодиків не переконують, вони займають вичікувальну позицію, тому забираю сепаратиста у свій «форд» і підвожу до потрібної йому зупинки.
«Спасибо тебе, брат, – сепаратист потискає мою руку і дістає з кишені гроші, – сколько с меня, брат?» Кажу, що він нічого мені не винен. Сепаратист заперечливо хитає головою і каже, що винен, бо аби не я, то ті четверо покалічили б його. В душі посміхаюсь, бо аби я не зупинився, то, скоріш за все, у сепаратиста не було б ніяких проблем.
Після третьої відмови від грошей, сепаратист ховає гроші до кишені, вдруге потискає мою руку і каже: «Ты бы, брат, не ездил с таким флажком на машине, опасно нынче это…». Широко посміхаюсь і прошу, щоб співрозмовник сказав, чому все ж таки вони напали на десантника. Трохи завагавшись, сепаратист тре носа і каже: «Ладно, брат, скажу. Деньги. Всего лишь гребанные деньги, потому что на остальное мне плевать. Мне фиолетово, кто будет рулить страной: плешивый бес или рыжая обезьяна».
Прошу уточнити про гроші. «Мой брат настоящий сепаратист, а я просто решил подзаработать, – сепаратист напружено дивиться у бік пішохідного переходу, до якого наближаються четверо впевнених у собі чоловіків, – за офицера в голубом берете моему брату заплатили бы хорошие премиальные – больше тех, что платят в Днепре за русских диверсантов. Все, удачи тебе, брат. А что касается флагов, то я слышал, что русские и регионалы не поддерживают нас, как Восток, потому, что в городе много украинских флагов. Спасибо тебе еще раз, меня зовут Андрей, если попадешь в руки сепаратистов, я тебя вытащу…».
Андрій швидко виходить із авто і приєднується до групи із чотирьох чоловік, потиснувши руку двом із них, Андрій вказує на моє авто і щось каже. Чоловіки схвально кивають головами. Рушаю з місця, четверо товаришів Андрія і сам Андрій махають мені руками, сигналю їм у відповідь.
«Отже, не лише я вважаю, що жовто-блакитні прапори це серйозніша зброя, ніж танки та автомати. Значить, великий жовто-блакитний прапор, який я разом з молодшим сином водрузив на даху будинку – прирівнюється до готового до бою бомбардувальника». Браття і сестри, якщо не хочете, щоб вас накрила «донецько-луганська» хвиля, вивішуйте жовто-блакитні прапори.
Віталій Перетятько, черкащанин.
Володар спеціальної відзнаки «Вибір композиторів» від конкурсу «Коронація слова».
* для «Прочерку»
рекламаЦікаві новини звідусіль
Коментарі
Да такi як мiстер-эколог Мамалига допомогав чеченам,а тепер вони нам добре допомогають.От ми дуже вдячнi Музичко,Ярошу,б рату Тягнибока,Корчи нському iншим.
Бо як би не вони то чечени к нам би не їхали.Мабуть то вони їх запрсили до Донбасу.
Стрічка RSS коментарів цього запису