Це – мої нотатки на полях (або постфактум) конференції у Відні під егідою ОБСЄ «Свобода ЗМІ у нестабільних умовах», яка проходила 19-20 червня. Світ потихеньку божеволіє.
Ми непримиренні. Коли живеш в замкнутому просторі – з рідним телевізором, створюється враження, що ворога то можна абсолютно спокійно ідентифікувати.
Ось Інга Сікорська з Киргизстану в своєму виступі на форумі повідала, як у них висвітлювалися події війни в Україні. Банально просто: місцеві телевізійники сильно не стараються, своїх репортажів-аналітик не здійснюють. Просто використовують у своїх новинах матеріали російських ТВ-каналів. Угадайте – хто в Киргизстані в образі ворога у війні на Донбасі?
До речі про ТБ. Там – в Киргизстані – воно ключове. Покриття Інтернету не перевищує 40%, а тому – «просимо до столу!»: що підносить «ящик» – те й сприймай за цілісну картинку світу.
При наявності всього декількох каналів національного мовлення перейти від пропаганди до стандартів демократії в мас-медіа дуже складно. І не зручно.
Втім, часом навіть наявність пари сотень каналів не надає цілісної картинки.
Директор мережі «Медіапрогрес» Бент Норбі Бонде в своєму виступі зазначив, що він не великий оптиміст. В Америці, наприклад, є маса телеканалів. Але! Патріотизм в ефірі значно краще оплачується. Наприклад, війну в Затоці значно зручніше було висвітлювати з «патріотичних позицій». А в ситуації з висвітленням конфлікту, як зауважив Бент, необхідно виходити за межі конфлікту.
Бент говорив, що багато працював на території колишньої Югославії. І, на його переконання, однією з ключових причин конфлікту, що виник на Балканах, була саме «однобока» подача матеріалу в ТБ-трансляціях.
Ось тут у мене зрезонувало своє...
– Ви, журналісти відповідаєте за все! – цю фразу я почув під час перебування в полоні в 2014 році, в 70 км від Луганська. – Саме ви, журналісти, своїм розпалюванням ворожнечі і ненависті спровокували цю бійню в Україні! – не вгамовувався тоді один з моїх конвоїрів.
Напевно, він в сказане вкладав щось своє, важливе і значуще саме для себе. Допитуватися, що саме тут для нього значуще, шансів особливих не було: там не я задавав питань.
Але фразу я міцно запам'ятав.
Ще за пару років до конфлікту розмістив пост в «Фейсбуці», мовляв, люди, схаменіться! Що лине в ефірі!!! Суцільне смакування катастроф, убивств, насильства, агресії! Що посієш... І я прийшов до страхітливого для себе висновку: адже війна була затребувана!!!
Це вже історія – як і чому все почалося.
Тепер – важливо як з цього вийти.
А виходів простих немає.
Мене часто запитують: «Коли закінчиться війна?».
Не знаю. Треба правильно вибрати точки відліку і параметри світу, тоді можна уявити – до того ми йдемо, і куди можемо прийти.
Пам'ятайте цитату з «Аліси В Країні Чудес» Льюїса Керрола?
– Скажіть, будь ласка, куди мені звідси йти?
– А куди ти хочеш потрапити? – відповів Кіт.
– Мені все одно... – сказала Аліса.
– Тоді все одно, куди й іти, – зауважив Кіт.
Представник Боснії і Герцоговини прорекла просто вражаюче:
«Ми пережили війну, але не впевнена, що ми переживемо «мир».
Після виступу іншого представника Балкан, голови Спілки журналістів Хорватії Саші Лековіча, я зловив себе на думці, що війна ж бо багатогранна і багатолика. І вона ніяк не закінчується підписанням акту про капітуляцію чи про мир. Так, на Балканах не стріляють один в одного представники ще зовсім недавно єдиної країни – Югославії. Але Саша казав, що в Хорватії склалася дурнувата ситуація, коли деякі журналісти борються зі свободою преси! Інформаційні розриви після гарячої стадії війни. Точно! У війни є різні стадії. Одна справа – стяг над Берліном, але саме він дає певну відмашку тому, що довгі роки називали «холодною війною», але вже з союзником.
Ось таке.
Яка війна зараз в Україні?
Так – є гаряча фаза, вогненна, обпалені вогнем артилерії і сльозами стареньких «прифронтова територія». Я не знаю точно, про що думають ті цивільні люди, які проживають в зоні конфлікту. Більшість покинули рідні домівки. Але багатьом просто нікуди їхати. Та й не хочуть. Скільки цивільних загинуло під час війни на Донбасі? У ООН є своя статистика. Але, впевнений, що, на жаль, вона сильно зміниться, коли будуть можливості з часом зробити реальні підрахунки людських життів громадян України, які невинно відійшли. Невинних... Напевно, багато на Донбасі мають свої політичні переконання, в т.ч., відмінні від моїх, але 100% – вони мають право на своє уявлення про світ, право на життя...
Як повернути і їм, і нам реальне право на життя в світі?
Чи є тут, у вирішенні цього питання місце для журналістів? Чи все повинні вирішувати саме політики?
100 днів в полоні в підвалі заклали в мої життєві постулати певний непорушний фундамент понять про відповідальність за свої дії і бездіяльності.
Тож скажу просто: хлопці, якщо так карта лягла, що журналісти заварили цю вогняно-криваву кашу, то нам і пектися нею.
Ще залишилися сумніви?
Знаєте, що роблять бійці по різні боки протистояння після боїв у хвилини відпочинку? Вони дивляться на смартфонах одні й ті самі новинні стрічки, телевізійні програми, навіть телевізійні шоу! І «реаліті» там повне! Пам'ятаю, як після перегляду одного популярного на Україні ТБ–шоу до нас на підвал забігає розлючений конвоїр, тицяє пальцем на смартфон, і, включаючи його, примовляє: «Дивись! Дивись! Невже ти не бачиш – ЦЕ брехня!». І не важливо, бачиш чи ні. Але після цього «на підвалі» у когось «летить щелепа», у когось – ребра: тут максимально швидко настає відповідальність за державу, за висловлювання в ефірі, що породжують агресію.
Ми воюємо ефірами!
Кожен своїм.
І не ми в цьому піонери.
Так було (а в багатьох випадках – і залишається так) і на Балканах, і в етнічних конфліктах в Середній Азії, і в стосунках між Азербайджаном і Вірменією, і багато-багато де ще, та й, в решті решт – в «найдемократичнішій країні світу» – в Америці, при висвітленні військових конфліктів за участю США.
Так зручно. І вигідно. Журналістика теж оплачується. По рахунках.
Питання про пред'явлення ключового рахунку за скоєне не належить до теми моїх «нотаток», а тому залишимо його для іншої теми.
Влучно помітила Барбара Биковська, старший директор з питань права та політики організації «Стаття 19»: «Ми живемо в світі Коли Факти Вже Не Надто Важливі».
А що ж важливо?
Важливий message.
Важливий шлях, яким йдеш. Енергія. І мета. Все просто.
Хочеш миру – готуйся до війни? Так. І це так. Але для мене більш прийнятне трактування цього відомого вислову якраз і полягає в тому, що «хочеш миру – не допусти війни»!
Джордже Крівокаліч, доцент факультету організаційних наук Бєлградського університету, дав саме message про найголовніше – про... цінності. Так! Все дуже просто і надзвичайно важливо: прості людські цінності – саме на них базуються платформи взаєморозуміння і шляхи до миру, як відзначив Крівокаліч.
Просто – аж до несприйняття. Нам же подавай реаліті-бойовик з м'ясом і кров'ю. Саме це затребувано для успішної картинки ЗМІ. Але немає. Найкоротший шлях простий. Безумовно, є грань. Добро отримує свій статус в транскрипції того, хто переміг у війні.
Але де тут місце журналіста?
Тут потрібна класика.
А тому цитую легендарну Кейт Ейді з ВВС: «Якщо журналіст не переможе на внутрішньому фронті, то на зовнішньому він зазнає поразки».
Цікаво. Чи не так?
Я про це написав пост в «Фейсбуці» відразу після її виступу і отримав новий «запит в друзі» від журналіста з Казахстану Болата Мурсаліма, а з ним і питання: «Що ВОНА мала на увазі?».
На жаль, я не прес-секретар Кейт, але цитата мені сподобалася. Вона, як і личить класиці, багатогранна: з одного боку – журналіст повинен отримати згоду зі своїм внутрішнім світом: треба бути чесним перед самим собою. А по-друге: нам дуже складно впливати на тих, хто перебуває «по інший бік барикад» (у багатьох відношеннях). Але ось на себе ми точно впливати можемо. І зобов'язані. На себе – читай і «Особисто», і – на свою країну!
ТАК! Це відповідальність. Але таке життя. Безвідповідальність аморальна.
В останній панелі Форуму, де робили презентацію спільного проекту молоді українські та російські журналісти, що само по собі в нинішніх умовах є певним викликом, виступив глава Кіпрської спілки журналістів Георг Фраґос.
Зізнаюся, саме після його виступу пазли в прийнятті необхідного шляху до миру для мене особисто вклалися на призначені (за визначенням – Кимось згори) комфортні місця.
Фраґос коротко розповів про їхні проблеми.
Вдумайтеся тільки – 43 роки (!) ворожнечі між греко-кіпріотами і турками-кіпріотами. (Щось подібне є в багатьох місцях світу, наприклад, в Колумбії, але дуже не хотілося б мати таку сумну статистику в рідній Україні). Так ось він, мудра людина, просто і лаконічно резюмував, що поки вони билися лобами один проти одного – процес на шлях до миру так і не перетворювався. Журналісти кожної зі сторін висвітлювали події виключно з понятійних позицій «Наші завжди праві». Змінювалися покоління. Начебто і не стріляли. Але миру не було. І ось тільки зараз журналісти стали виходити за межі свого уявлення про конфлікт. Вивчати і показувати проблему як сторонні спостерігачі. Пропаганда відчула себе незатишно. І вирішальним, переломним моментом, на думку Георга Фраґоса, на шляху до миру зараз стало те, що ворогуючі сторони подивилися критично на себе і... «пред'явили рахунки» своїм лідерам і ідеологам війни! Процес пішов. Дай Боже.
Все просто. Вдосконалюй себе, свою країну, свій світ...
Це і є – місце в житті.
P.S. Під час сніданку я поділився своїми «знахідками» з колегою Костею. Він їх прийняв. Дякуємо. Але засумнівався, що Росія дозріла для пред'явлення рахунку до себе.
Дорогу здолає той, хто крокує.
Почнімо з себе.
Валерій Макеєв, член Секретаріату Національної спілки журналістів України, волонтер, правозахисник
* Допис для «Прочерку»
реклама
Коментарі
В інтерв`ю виданню генеральний директор організації Френсіс ГАРРІ заявив, що «за декілька років друковані газети, якими ми їх знаємо зараз, вже не існуватимуть».
«Це еволюція, це ні добре, ні погано. Проведено дослідження, які передрікають їх загибель до 2040 року, для США – до 2017 року», – заявив Френсіс Гаррі.
За його словами, ця еволюція неминуча – в США вже книги на цифрових носіях продаються краще паперових, а в містах усе важче знайти бібліотеку.
Хоча такий розвиток подій може спричинити низку проблем, одна з яких – оплата праці журналістів, додає гендиректор OMPI.
За його словами, має існувати особлива система гарантій винагород. «Інакше вони (журналісти) не зможуть вижити», – зауважив Ф. Гаррі.https://ukurier.gov.ua/uk/news/paperovi-gazeti-skoro-zniknut/
Йому оговорити людину,що свиснути!
Таким не місце в журналістиці!
Стрічка RSS коментарів цього запису