Чех: Мій світ став кольоровим і чітким

На початку березня двадцять другого року я раптово усвідомив свою підсліпуватість як ваду. Якщо вдень я ще так-сяк давав собі раду із зором, то вночі на посту майже нічого не бачив. Було важко відрізнити людину від, скажімо, куща, ліхтарний стовп – від тополі, електричний трансформатор – від собачої будки. Це дратувало. Хотілося вийняти очі, протерти їх спиртом і вставити назад. Я знав, що у мене не лише незначна міопія, але й астигматизм.

Київ тоді затамував подих в очікуванні. Нічого не працювало, ніхто не працював. Які офтальмологи, які окуляри? Тут аби хліба вистачило. Та хтось мені порадив пані Альону. Можливо, навіть вона сама себе порадила? Я вже не пам’ятаю. І вона зробила мені окуляри. Тоді не йшлося про стильну оправу, тоді йшлося про дайте мені хоч щось, аби я бачив у кого стріляти.

Окуляри були смішні, в них я виглядав по-задротськи, в них було незручно і незвично, бо це були мої перші окуляри, але в них я бачив світ по-новому. Хоч і не завжди мені подобалося те, що я бачив.

Потім я їх роздушив. Ті смішні окуляри. Ходив, журився, жмурився, шкірився, вдивлявся, дратувався. А потім з’явився мій перший автомобіль – треба було бачити, куди їдеш. Бо не бачити, куди їдеш ще гірше, ніж не бачити, куди стріляєш. І одна хороша дівчина Яна довго постачала мені окуляри, лінзи, краплі… Навіть балістичні окуляри з діоптріями, що взагалі було за межею моїх уявлень про комфортну службу.

У Бахмуті вже за годину обстрілів я зняв окуляри. Там не було в кого стріляти, але була необхідність перетворитися в ящірку, яка могла вправно повзати, завмирати, ховатися, пірнати у землю. Пірнати у землю краще без окулярів. Та я тоді й не помічав їхньої відсутності. Які окуляри, блядь! Які, блядь, окуляри!

Минув рік, навіть більше. Окуляри стали моїм продовженням. Атавістичним хвостиком, що заважав і дратував. Я став повільнішим. Обережнішим у рухах. Вайлуватим. Бо на мені ж окуляри. Заняття спортом відбувалися наосліп. Мої вії торкалися скелець, які доводилося протирати щопівгодини. Я ніби і звик, що тепер маю цю залежність від стороннього предмета, але ненавидів цей предмет і під час спалахів гніву не раз мав бажання розчавити його підборами. Сука, ну як я вас ненавиджу!

Десять днів тому я зробив лазерну корекцію. Думав про це, мріяв, боявся… можливо, колись, якщо не пізно, якось після війни, якщо так буде… Зрештою, у п’ятницю записався, а в суботу вранці зробив.

Мій світ став кольоровим і чітким. Я бачу те і так, як не бачив останні роки. Ні в лінзах, ні, тим більше, в окулярах. Відновлюється нічний зір. Маю змогу носити сонцезахисні окуляри. Скільки ж радості я мав у перший тиждень після корекції. Я ходив і дивився на світ, бо він виклав подив. Кілька годин дорогою у відрядження, сидячи в авто, я не міг відірвати погляду від неба. Стільки неба! Стільки і такого я не бачив багато років.

А потім засумував. Прийшло тихе й несподіване усвідомлення, що бачити я хочу лише небо, дерева, траву і сімейство лисиць десь далеко в полі. А доводиться бачити те, від чого верне. Щоденна дорога однаковим маршрутом, неідеальні міські ландшафти, якась безпросвітна драглиста туга, що огортає все навкруги. І все це стало чітким, усе впадає в очі, проговорює: дививсь на мене, я і є те, що породжує в тобі смуток.

Згадуючи перші дні березня, тремку тривогу в повітрі, порожні київські вулиці, входження у цей новий нескінченний період не мого-мого життя, я був спокійніший і навіть щасливіший. Смерть не лякала. Вона у перші дні великої війни прошила свідомість і стала частиною мене. А все решта, здавалося, поборемо. Навіть ті смішні окуляри – вони ощасливлювали мене, бо ж як це прекрасно бачити, куди стріляти.

Тепер, коли смерть і страх відступили, а тривога стала моїм вірним супутником, що не бажає полишати мене, хочеться менше бачити того, що бачу. І чути менше того, що чую. Але бачу і чую. І лише природа – тиха і справжня, де спів пташок не переривається артилерією та дзижчанням дронів, здатна подарувати мені той забутий спокій.

І нові очі. Звісно, нові очі теж. Бо ж там будуть дерева, небо і сімейство лисиць далеко в полі.

Артем Чех, український письменник родом із Черкас, захисник України

*Допис у фейсбуці