Степова: ОРДЛО. Мертва земля – мертві люди

ОРДЛО вмирає не тільки землею, містами, а й людьми. Ні, сьогодні я не про високу смертність, хоча й це там добре чистить землю. Я про те, що, хочемо ми це визнавати чи ні, але ОРДЛО змінилося. І фізично, і екологічно, і промислово, і ментально, і морально, і психологічно.

Це вже не ті міста й не ті люди, яких ми пам'ятаємо по 2010-2013-му роках, і навіть по 2014-му. Це зовсім інший світ. Той, хто не жив там або не стежить за новинами з ОРДЛО, цих змін не помітить. Для цього потрібно знати кожну тріщинку цієї землі, кожен її рух. Кожен подих соціуму. Кожен його крок.

Якщо писати про Донбас брехню, то можна завести своїх на мінне поле. І ось ця брехлива бравада «нас там чекають» – це якраз такий приклад. Нас там чекає не більше 3% від усіх, хто живе там. Це щирі українці, які не змінювали своєї позиції за час війни. Не кричали раніше «Україна повинна і зобов'язана», не винуватили «Ви нас зрадили-продали», не ставали диванними аналітиками рівня «та що там було звільнити Донецьк і Луганськ, я б за дві секунди». Просто так склалися їхні обставини, що вони не змогли полишити там когось слабшого. Так, там є ті, хто на нас чекає. Але їхня кількість з 2014-го різко знизилася.

Ось особистий приклад. У мене там в ОРДЛО було багато друзів-підприємців з проукраїнською позицією на 2014-й рік. У кожного з них були і є солідні гроші, щоб купити житло і почати новий бізнес на мирних територіях, але – ні. Вони залишилися там «чекати нас» – як спочатку пафосно вони говорили про свою позицію. «Повинен же бути тут хтось, хто винесе ключі від міста нашим ЗСУ».

Правда, потім якось у ключоносців щось пішло не так, і вони стали платити податки окупантові, потім переоформили бізнес за «документами республік», потім переоформили авто і нерухомість, потім отримали «паспорти республік», і все заради того, що «там мої клієнти, я не можу їх зрадити». Як тільки бізнес в ОРДЛО почав зростати (застій був у період боїв 2014 і в перший рік окупації), всі ключоносці одразу стали в позу: «Ви винні самі, ви нас не звільняєте, ви нас кинули, продали». Зараз вони всі звинувачують Україну в усіх гріхах, оскільки це найпростіша позиція – піти від відповіді на питання про особистий вибір і особисту зраду.

95% бізнесу в ОРДЛО виграло від війни. Від окупації. Переорієнтувалося під обставини. З'явилися нові послуги: «доставка пошти і ліків з України», «поїздки по пенсію», «оформлення документів в Україні». Деокупація може позбавити їх прибутку, а отже, вони вже й проти. Але як щит – «Україна винна».

Проти повернення ОРДЛО під юрисдикцію України в ОРДЛО – всі пенсіонери, одержувачі 2-4 соцвиплат. Вони вже не уявляють, як жити на одну пенсію. Тому їм вигідна і війна, і окупація. Але це почуття, це усвідомлення прийшло до цих людей не в 2014-му, а після отримання пари пенсій. Тому я знаю багатьох пенсіонерів, хто в 2014-му був за Україну, а зараз «якби залишили 2 пенсії, а так я не виживу, нехай буде «республіка».

Десь до 20% від тих, хто живе там зараз, не проти повернення ОРДЛО під юрисдикцію України (хоча в 2014-му були затятими «республіканцями»-заросістами), але винятково на умовах РФ і «республік». Тобто, все-таки змінили позицію. Повернутися хочуть такими собі переможцями: «А ми хоч чогось, та домоглися від укропів: наші герої, наша перемога, наша історія, наші закони, російська мова, Росія – наш друг». Навряд чи можна назвати це проукраїнської позицією. Це споживацька позиція: «В Україні вищі зарплати». Вони весь час будуть незадоволені і будуть порівнювати: «Ах, як було в республіці», «Ах, як погано стало при Україні», вишукуючи всі недоліки перехідного періоду і ностальгуючи за «республікою», негайно забувши всі її вади.

Десь 20% візьмуть мовчки й похмуро сторону будь-якого переможця, важко зітхнувши: «Аби гірше не було», «Ми нічого не вирішуємо».

Решта нас там не чекають. Від слова взагалі. Ми – їхні вороги, й залишимося такими поза часом, перемогою, ходом війни і ходом історії. І навіть якщо Росія офіційно визнає провину за цю війну й окупацію Криму та Донбасу, ця категорія людей ніколи в цей факт не повірить. Чи виправдає РФ і покладе провину на Україну.

Зараз це дуже помітно на прикладі обговорення в ОРДЛО ситуації з рішеннями європейських судів щодо розслідувань злочинів РФ, скоєних на Донбасі і в Криму. Бурю обурення у жителів ОРДЛО викликало рішення суду в Гаазі не розглядати Україну як країну-винуватця в процесі розслідування злочину-теракту щодо малазійського Боїнга МН-17. Там впевнені, що «всі домовилися проти Росії, яка не винна». Ось такі показові і, начебто, маленькі й не значні пасажі, й складають донбаський пазл.

За 7 років війни людей там не змогли переконати в тому, що війну почала не Україна, а РФ, ані присутність в ОРДЛО російських військ, ані постачання РФ зброї в ОРДЛО, ані виплата нами пенсій... За 7 років тут виріс новий прошарок соціуму, який ніколи не прийме нас: ані Україну як державу, ані нашу історію, ані нашу церкву, ані наших вчителів, ані нашу медицину.

І що найстрашніше, вони бачать усе, що там відбувається, і категорично все, що відбувається там, заперечують, змінюючи його в своїй свідомості до навпаки, тобто, повністю вибудовуючи своє сприйняття світу під телевізійно-інформаційний російський симулякр. І ця критична більшість жителів ОРДЛО завжди буде залежати від інформаційних наративів РФ і ніколи не змінить свою точку зору.

За 7 років війни тут в ОРДЛО багато що змінилося. Змінилися моральні принципи. Вбити людину – тут норма. Будь-який злочин легко виправдовується: «Значить, було за що», або політичними мотивами: «Може, він укроп був, нацик або правосек».

Будь-яке насильство виправдовується: «А як інакше?». Якщо це насильство до жінки: «Тю, а що такого, не убудєт, могла і дати, сама винна», «Всі баби для того й існують, щоб давати». Будь-яка інформаційна брехня тут-таки віддзеркалює: «Так у вас на Україні». Будь-які дії із захоплення чужої власності: «Так воно вам не потрібно, ви ж виїхали». Присутність РФ і постачання зброї: «Вона просто допомагає». Корупція – «Завжди вирішували, не заважайте, всі так живуть».

Тут норма – писати доноси і доносом розв’язувати свої проблеми. Тут норма використовувати зв'язки з іхтамнєтами або місцевим опочлєнієм для розв’язання своїх особистих проблем. Найняти для побиття, найняти, щоб викрали, найняти, щоб розстріляли –- норма. Тортури тут теж норма. Булінг у школах – це вже не норма, а банальність. Їзда п'яним за кермом, без прав, у стані наркотичного польоту – це норма в ОРДЛО. Як і відкупитися від ДАІ. Втекти, збивши людину. Залякати рідню загиблого в результаті ДТП опочлєнцами – норма.

Тут усе, що раніше було чорним, біле. Це їхній новий світ, новий закон, нові правила життя. І вони вже не можуть і не хочуть, і навряд чи захочуть їх змінювати під «український закон» або загальнолюдські норми моралі.

Мертві міста мертві не тільки порожніми вулицями, розбитим асфальтом або зрізаними трамвайними рейками, по яких уже ніколи не задзвонять трамваї. Тут міста мертві людьми. Моральна деградація в ОРДЛО досягла апогею.

За 7 років тут повністю змістилися норми моралі, життя соціуму, його норм поведінки. Такий вигляд мала Росія після революції 1917-го року, коли влада перейшла до рук революційного безграмотного лапотного непотребу, і була знищена вся інтелігенція Росії.

Видавивши з ОРДЛО мислячих людей (пам'ятаєте, як вони глузували з нас і кричали нам в обличчя «образи» – свідоміти, думаючи, що це нас ображає, не розуміючи, що бути свідомим, розумним – це норма), лугандонська бидлота просто знизила планку моралі у всьому, від бізнесу до особистого.

«Я убью соседей, что мешают спать» – це норма поведінки жителів ОРДЛО. Гранату у вікно можуть тут кинути і заради приколу, і заради помсти, і щоб втихомирити п’яниць, і щоб помститися за особистий смуток.

Тут і до війни в пошані був російський шансон, який язик не повертається назвати шансоном, просто тюремні наспіви, зеко-культура. Зараз це – норма культури. Пісні про наколочки, тюремні зґвалтування, ходки, злодійство, вбивства, табори – тут карго-культ. І тут все це називають голосно «наша культура». Бидло-російський реп, мати, тюремна пісенна баланда – ось те, на чому зростає покоління підлітків ОРДЛО.

Помолодшало покоління тих, хто вважає Україну ворогом, і це ще одна відмінна риса тих змін, які зробили міста ОРДЛО мертвими. Мертвими своїми людьми. Адже тут виросли ті, хто не пам'ятає, як воно «при Україні» або «до війни». Вони відтворюють ці «до війни» і «при Україні» виключно з розповідей дорослих. Тобто якщо діти чують проукраїнську позицію, вони створюють свою картину «до війни». Якщо батьки ненавидять Україну, то в головах дітей ось така картинка ненависті «при Україні» – з розрухою «обкраденого України багатого Донбасу».

З дитсадка діти вчаться вмирати за Росію, ненавидіти Україну і Європу, люблять «героїв Новоросії» й ненавидять «укро-ворогів». Діти-мінери, діти-снайпери, діти-танкісти. Козацькі кадетські корпуси, воєнізовані школи, «вузи» з військовою підготовкою. ОРДЛО, як свого часу СРСР, стало кузнею військових кадрів. Пропаганда в школах – це не тільки ненависть до України, це і любов, і вірність РФ, Путіну, Кремлю, і СРСР. Тут вчать любити СРСР, тут дарують мрію жити в СРСР, тут заповнюють ненавистю до ворогів СРСР, тут ведуть до мрії «назад в СРСР».

Можна говорити про те, що мілітаризація дітей – це вина окупанта. Це правильна думка. І за це окупанта потрібно притягати до відповідальності, але... Але без схвалення батьків-колаборантів окупант не отримав би таку владу над школою і дітьми. У ОРДЛО батьки підтримують мілітаризацію і виховання патріотизму дітей в любові до РФ і СРСР.

...В СРСР нас не вчили вбивати. Вчили ненавидіти ворогів СРСР, ворогів соціалізму, боятися оскалу капіталізму, але ось вбивати україномовних чи російськомовних, чи просто вбивати – ні. У ОРДЛО цілеспрямовано вчать вбивати. Мінувати. Катувати. Всі козачі і кадетські корпуси отримують знання з диверсійної роботи в умовах міста і школи. Немає емпатії, немає однолітків-дітей, мімімішності, є вороги. Крапка. Зберегти там тверезість розуму дитина і підліток може тільки в одному випадку, якщо батьки вдома контролюють інформацію і її засвоєння незміцнілим мозком. Скільки там таких сімей? Одиниці!

Що ж, зараз знову почую чергове переселенське: «Вони ж діти, не нагнітайте, не демонізуйте Донбас, про ОРДЛО потрібно писати тільки патріотичні тексти, щоб Україна хотіла йти за нього в бій».

Ні! Я своїх не зраджую і не підставляю. Я хочу, щоб ті, хто готує звільнення ОРДЛО і його повернення до Луганської та Донецької областей, знали, що на них там чекає. Щоб бачили всі тріщинки війни. Знати проблему – це бути готовими до її розв’язання. Замовчувати проблему – допомагати ворогу.

І все ж, я впевнена, що мілітаризація дітей в ОРДЛО і Криму стане ще однією темою чергового кримінального розслідування в Гаазі. І ось тут головне – розсадити злочинців на різні стільці: окупанта вліво, а батьків, учителів, викладачів, пропагандистів-колаборантів вправо. Щоб кримінальна відповідальність була кожному за трудами та заслугами його.

Олена Степова, вимушена переселенка, публіцистка, громадська діячка

* Допис для «Інформаційного спротиву» подається у скороченні. Повністю читайте ТУТ.