Несучись вчора вночі із зони ураження крізь мертве село на старенькому пікапі, в момент відчув удар в задню частину автомобіля.
Легкий дощ декілька годин до цього, шматки будівель, огорож, стовпів та багнюки й без того перетворили колись бездоганно квітучу вулицю на апокаліптичну ковзанку.
Авто кидало з боку в бік, забираючи з моїх рук контроль над ним.
Я вже встиг розгледіти крізь прилад нічного бачення за лобовим склом провалля, що декілька секунд тому було з правого боку.
Усвідомлюючи його глибину та перспективи опинитись посеред ночі в річці, авто вдалося обережно зупинити за два метри до схилу.
Крізь шипіння колеса, з якого втікало повітря, пролунало лише «б*ять, приїхали» та характерний звук підняття ручника.
Перекинулись словами, що всі - цілі. Скло авто також на місці, бо воно по дефолту повністю опущене, поки не покинемо небезпечну зону.
Той, хто серед нас до війни був автомеханіком, оглянув тачку разом з усіма й промовив:
— Спокійно, х**ово лише колесу. Запаска є?
— Є.
— Зараз все буде. Діставайте домкрат.
Абсолютну темряву порушували лише спалахи в небі з усіх боків.
Абсолютну тишу руйнували звуки вибухів десь далеко і наші дурнуваті жарти.
А ще мої матюки, коли в пошуках дощок під домкрат я ледь не завалився в глибочезну яму від КАБу, хоча там колись був приватний будинок.
Якісь хвилин 10 - і наша Елька знову на колесах. Всілись. Чуємо дзижчання чогось в небі. Повертаю ключ, опускаю ручник і волаючи «юхуууууу блт!» - тисну на газ. Всі сміються.
Бо там, де багно і колії степів, роздертих від колес та гусенець. Де розібрані артилерією будинки, проріджені посадки, закинуті і кимось вже зайняті бліндажі. Де замасковані геть поруч самохідні артустановки та танки, що глушать тебе пострілом, - там існує невимовна свобода. Вона очищує мозок, робить тебе живим. І що парадоксально — в одну секунду може вбити...
Богдан Тищенко, захисник України
реклама
