Скорочував і компонував попередні тексти, аби мати підсумкову “картину маслом”, але допомогло мало. Зате тепер та молоденька журналістка, яка судячи з голосу по телефону може пам’ятати хіба перші Новоріччя 2000-х, матиме з чого вибрати. А то – “Розкажіть, дуже прошу, про святкування Нового року колись. Десь на хвилинку-дві синхрону...” А по-моєму, якщо часу – пару хвилин, то не слід і починати.
80 років тому...
Аж наприкінці 1930-х новорічне свято остаточно утвердилося у побуті, з’явилися його атрибути і навіть традиції. Щоб ми вгледіли та про що довідалися, коли б невидимками прокралися у квартиру якогось відповідального товариша незадовго до приходу передостаннього мирного року?
Звісно, про турботу рідної партії, яка ухвалила перебування жінки у декреті аж 63 дні: 35 – до пологів та 28 після. Про те, що електромлинниця таки значно ліпше пательні, бо не чадить, а млинці на ній не пригорають. Про “Антипятноль” і “Стиркон”, з якими плями на скатертині не страшні. Про те, що вітчизняні сигари “Кубань” і “Новые” не гірші заграничних. Про те, що “Дика собака дінго” Фраєрмана – дуже зворушлива повість, а вірші для дітей Агнії Барто і Бориса Житкова просто чудові. Про те, що дуже скоро жінки стануть зовсім рівноправними, бо вже зараз спускаються в шахти, водять паровози та, між іншим, поки ми тут за святковим столом, безстрашна Рімма Дольникова першою серед жінок планети сама зустрічає новий рік під зірками на вершині холодного Ельбруса...
Ймовірно, що в ті часи святкування у місті і в селі суттєво відрізнялися. А Черкаси, які були тим і сим водночас, увібрали в свої географічні межі обидва “стилі”. І якщо у середмісті з патефонів могли лунати голоси Леоніда Утьосова або Вадима Козіна, то ближче до околиць чулися самі лише народні пісні. Ну а на столах... Самі розумієте, 1930-ті. Вже покійна, а коли готувався цей матеріал, – 92-річна Пелагея Воронцова, згадувала:
“Після смерті батька мама залишилася одна з шістьмома дітьми. Тож на новий рік їли те, що й зазвичай. Переважно все овочеве, з того що на городі виросло. Коли було борошно, мама пиріжки робила, млинці, хліб пекла. Тоді грошовитіші були не те, що зараз – біднішим допомагали. Приходить якесь свято, вони нам і молоко, і сир приносили, а якщо худобу різали, то печінку й м’ясо. Ми холодець робили, печінку смажили. Коли відкрили школу і прислали вчительку, вона на новий рік свято організувала. Возилася з нами, ялинкові прикраси вчила робити з паперу. Із міста цукерки привозила, ми їх теж на ялинку вішали, а потім, коли її розбирали, солодощі роздавали нам”.
Перша половина сорокових. Здавалося б, під чорним крилом війни і сніг чорний, яке там святкування. Однак відзначали як в тилу, так і на фронті. З печеною картоплею, сухарями, спиртом і махоркою, під гармошку або й патефон. Слухали Клавдію Шульженко, Івана Шмельова (“За фабричной заставой”), Володимира Нечаєва (“Мы люди большого полета”), Георгія Виноградова (“Счастье мое”, “Люблю”).
Хлопці з лісу теж святкували, але вже Різдво. Власне – лише Різдво. “Дбати про стіл доводилося задовго. Часто ці приготування брали на себе жінки. Проблемою номер один, як не дивно, стало прикрашання “підземної хати”: задовго до свят починали вишукувати барвистий папір. Для цього віддирали кольорові обкладинки зошитів, знаходили якісь блискітки та позлітки, у господарів оселі – якщо криївка була в селі – брали солому, з якої можна було зробити зірки... Святу вечерю треба було вичарувати з наявних продуктів, а зазвичай то дуже скромний асортимент. Наприклад, такий продуктовий набір застала Марія Савчин перед Різдвом 1947 року: “...не мала з чого вибирати. Було волове м’ясо, кільканадцять шматків свинини, прибережених на свята, квасоля і ячмінна мука, з якої ми пекли на плиті щовечора по дві невеличких паляниці. Залишилося ще трішки білого борошна, два кілограми цукру, трохи меду, сушені гриби та кілька пригорщів сушених поганеньких яблук”. Хочете дізнатися більше – читайте матеріал Олесі Ісаюк “Різдвяні свята повстанців УПА” у тижневику “Прес-Центр” від 19 січня 2016 року. Можливо, вона є в інтернеті.
У сорокових Лев Кройчик був школярем і про свято згадує так: “Для мене найбільшими ласощами тоді були пиріжки з горохом із якогось бурого тіста. Нам їх приносила мама з міської ради, де була депутатом – по одному мені та сестрі. Ну, звичайно, був вінегрет і кисіль із журавлини, крохмалю в ньому було значно більше, ніж тієї журавлини. Перед війною я ходив у дитячий садок і зазвичай під новий рік там влаштовували ялинку з подарунками. Після ранку, утрєніка тобто, кожному в тарілку клали дуже твердого пряника: вихователька, напевне, збирала їх не один місяць, і одну або й дві карамельки. Те ж саме було у школі в 1942-1944 роках, згодом частування трохи покращилося”.
І як десятьма роками раніше, коли першу громадську, – дарма що дитячу, – ялинку прикрасили у харківському Палаці піонерів, так і першу “вуличну” встановили в українському місті. Сталося це наприкінці грудня переможного 1945-го у Києві біля філармонії.
У другій половині грудня 1947 року в СРСР грянула грошова реформа. Вже до 22-го числа зарплата у 500-600 карбованців перетворилася у 50-60. Увесь передноворічний тиждень народ намагався призвичаїтись до нових цін і нерідко робив неприємні для себе відкриття: масло вершкове, наприклад, яке коштувало 62 карбованці за кілограм, коштує тепер не 6.20, а 6.50. Або оселедці: були 17, тепер би мали бути 1.70, а насправді - вже 1.80. Яловичина по 28 старими стала майже 3 новими... Але то ще байдуже, бо хто на ощадкнижках накопичив зо кілька тисяч старими, позбувався їх чималої частини: вклади від 3 до 5 тисяч скорочувалися на 1/3, а більше – наполовину. Однак, багато продуктів подешевшало. Тож, мабуть, таким чином мудра партія не лише поміняла гроші 10:1, а й щось там вирівняла. А славити її однаково було за що, адже 23 грудня 1947 року товариш Сталін оголосив 1 січня святковим неробочим днем. А ще відтоді “Новий рік” почали писати з великої літери.
60 років тому...
За п’ять років країна потроху оговталася від війни, тож в побуті обговорювалися вже й зовсім мирні теми та новини: чергове зниження цін на продовольчі товари, успіхи радянського балету і особливо Майї Плесецької, справедливість заснування звання “Мати-героїня” з присвоєнням його першим 33 тисячам жінок, доцільність об’єднання чоловічих та жіночих шкіл в єдині заклади освіти.
31 грудня 1953 року з вітальним словом по радіо до радянського народу звернувся голова Верховної Ради СРСР Климент Ворошилов, а невдовзі він же підписав Указ “Про утворення в складі УРСР Черкаської області”. Ніхто із земляків тоді й гадки не мав, що невеличка вулична ялинка у сквері, на місці якого потім збудують “головний банк області”, раптом стане головною ялинкою нашого краю. Але ж тоді і місто наше було утричі меншим, і жителів у ньому в рази менше, ніж тепер. Так що все пропорційно і логічно.
Яким би це не видалося дивним, але по смерті Сталіна офіційні новорічні урочистості стали відверто нудними. Свято вже не миналося без соціально-класових атрибутів та пафосної риторики і, вочевидь, червоний колір у залах переважав над усіма святковими разом узятими.
Край цьому у 1956 році несподівано для самого себе поклав... Ельдар Рязанов. Його персонаж з “Карнавальної ночі” Серафим Іванович Огурцов переконав високе начальство, що зустріч Нового року не слід перетворювати в захід, на якому “главное - сурьезно!” Музичним фоном свята тоді були “Бесаме мучо” у виконанні Капітоліни Лазаренко, “Огоньки” Ружени Сікори, “Летят перелетные птицы” Володимира Бунчикова та інші старі і нові пісні, традиційні за манерою виконання та звучанням. Як і до війни, слухали їх майже завжди на патефонах, і майже завжди марки “Красный молот”. Хто не бачив навіть у музеї, скажу – дебела така штукенція кілограмів під 10 вагою, але при тому дуже вразлива у головному елементі звучання, голці. У комплект їх входило аж 25 штук, та коли агрегат клубний, “на танці”, цього вистачало ненадовго. Тоді – до Києва чи Полтави, позаяк в раймагах патефонні голки одвічний дефіцит з дефіцитів.
До слова, танці ближче до кінця 1950-х були “в асортименті”. Тут і кадриль, і народні, і вальси, і чарльстони, і шимі, і лінді-поп, і рок-н-роли... Звідки останні – окрема історія, виклад якої тут не передбачений темою. Достатньо буде сказати, що у великих містах звідкілясь завелися стиляги або інакше “стеци” (від “states”) чи “штатники”: прихильники стилю життя далеких Штатів. Ці молоді люди носили вузькі короткі брюки, яскраві краватки або вузенькі “оселедчики” та начісували високі елвісовські “коки”.
Та, власне, не “звідкілясь”, бо усім було відомо, що стиляги – “золота молодь”, діти високого партначальства, впливових посадовців, торгової еліти. І Новий рік вони святкували інакше, на заокеанський лад. Бо в нашій традиції святкування – це ущільнене та практично непорушне упродовж кількох годин засідання (хоч на “і” з наголосом, хоч на “а”) усіх гостей за одним великим столом. У їхній – постійний їх рух у просторі всього помешкання з канапками і фужерами. Єдиного товариства теж нема, усі розбрідаються невеличкими групами. Ну та що говорити – зараз цей стиль усім відомий.
“Ідейних” штатників в провінції практично не водилося, однак юнаки й дівчата, які намагалися копіювати цей особливий стиль особливої молоді Москви і Ленінграда (виходило – копія з копії, самі розумієте на що “воно” могло бути схожим), зустрічалися. Їх пісочили у стінгазетах, розбирали на атоми на комсомольських зборах, показово зневажали. Але на вулиці однолітки їм часто заздрили...
Однак за винятком цих небагатьох, молодь розважалася та відпочивала так, як, наприклад, Станіслав Осмінін, у 1950-ті – школяр, потім студент: “На початку п’ятдесятих я, як і всі учні, в новорічні дні любив кататися на санках, лижах, ковзанах. Ялинку вбирали саморобними іграшками з пап’є-маше. На неї обов’язково вішали найкращі шоколадні цукерки, а батьки забороняли нам їх знімати до самого закінчення свят. Якихось особливих подарунків не дарували, з грошима було скрутно. Зате на шкільній ялинці кращих учнів вітали і дарували їм що-небудь з учнівського приладдя. Це було неабияким приводом для гордості”.
50 років тому...
На космічній ракеті – у 1960-ті. І справа тут не лише в події, аналогів якій людство не знало. Просто десятиліття видалося настільки стрімким, що іншим темпом не встигнеш. Але й на наше свято перший крок у зоряні нетрі таки сильно вплинув, адже з’явилися “космічні” ялинкові прикраси, листівки, тости, страви, дитячі костюми для ранків та таке інше. Тільки-но народ трохи заспокоївся, як на тобі: на орбіті – жінка, Валентина Терешкова! А це вам вже не шахта і навіть не Ельбрус: все наново, але зі зміщенням гендерних акцентів.
А ще пригадаємо, що шістдесяті починалися як часи хрущовські, а закінчувалися як брежнєвські і між ними – ціла епоха, значно триваліша, аніж десять календарних літ. Бо що таке, приміром, новорічний стіл від Микити? Тушкована картопля з м’ясом, голубці, вінегрет, буряк з олією і часником, оселедець з цибулею, сир, сало, яблука. А “льонін” – усе це плюс олів’є, заливна риба (це вже згодом, за “іронією долі” у прямому та переносному розумінні, навіть найкраща така жартома неодмінно характеризувалася як “гадость”), шпроти, курка з духовки, мандарини й апельсини. Та й випивка за цей час глобально урізноманітнилася, позаяк до горілки, сухих вин та портвейну додалися вірменські і молдавські коньяки, а ще – абсолютний бренд свята, “Советское Шампанское”. Щоправда – пам’ятаємо, що партначальство смакувало ним ще до війни, за Хрущова така можливість з’явилася і в простіших товаришів, але повселюдність споживання ігристого припала саме на часи ще молодого “дорогого Леоніда Ілліча”.
Та досить некоректних порівнянь, адже між 1961 і 1969-м значно складніше знайти спільне, ніж відмінне. Однаково знеосібленими залишалися, хіба що, телевітання. Їх зачитували диктори упродовж двох святкових днів: від ЦК КПРС, Верховної Ради, Ради Міністрів СРСР, республіканських партійних органів і т.д. і т.п.
Приємною подією для мешканців Черкас стало встановлення першої “обласної ялинки” біля відкритого у вересні 1965 року облмуздрамтеатру. До речі, “персональні” деревця у ті роки земляки купували здебільшого на площі біля стадіону та при вході у Першотравневий парк за ціною від рубля до трьох. У музиці – час злету Едуарда Хіля та піку популярності Майї Кристалінської, Валерія Ободзінського, Гелени Веліканової. Пригадаймо, що перший випуск гумористичної телепередачі “Кабачок 13 стульев”, задля перегляду якої сам Брежнєв кидав усі справи, вийшов на голубі екрани у січні 1966 року.
На самому початку шістдесятих незмінним атрибутом новоріччя став згаданий вище ігристий напій. Шампанське хоч і запустили у масове виробництво ще перед війною, та ціна вмісту великих коричневих пляшок довго не дозволяла стати йому масовим. Та й не тільки вона: аскетичні “пересічні” довгенько не знаходили у слабоградусній золотавій рідині відчутної необхідності.
Натюрморт святкового столу часів Хрущова обов’язково слід доповнити іронічно названим на його честь пирогом. Із білого батона, що й сам по собі був дефіцитом, видаляли більшу частину м’якушки, а потім заповнювали порожнину усім підходящим в якості начинки і запікали “пиріг” в печі або духовці. З-поміж інших наїдків багатьом ще пам’ятні холодець, домашні котлети, картопляне пюре. Наприкінці десятиліття почав набирати популярності бюджетний салат “Мімоза” з плавлених сирків “Дружба”, яєць і часнику, оселедцевий паштет до картоплі.
За дефіциту фабричних тортів солодка пальма першості належала цукеркам “Буревестник”, “Мишка на севере”, “Советские”. Останні відродилися в наші часи і навіть в стилізованій під оригінальну упаковці. В продуктових супермаркетах популярного у Черкасах дискаунта вони довго були в наявності, але років три їх не бачу. Мабуть, потрапили під закон про декомунізацію.
Приблизно у середині цих особливих 1960-х, де чимало всього святкового трапилося вперше, зародилася традиція вітати один одного подарунками. Кращими для жінок вважалися відріз кремплену на сукню, духи “Красная Москва”, трохи пізніше – салатниці або вазочки з кришталю, який почав входити в моду. Чоловікам дарували краватки, одеколони, запонки, шахи. Та найкращим подарунком для усіх офіційно вважалися книги. Наголошую, офіційно. Згідно з доктриною “Книга – лучший подарок!”, яка не втрачала актуальності років тридцять. Та об’єктивно – дефіцитному томику й справді раділи. А що вже казати про повне зібрання наукової фантастики, яке для Шамаханської шукав Ківрін в новорічному телебестселлері “Чародії”! Після такого подарунку й заміж можна вийти. Але то пізніше...
40 років тому...
Серед десятків статей, присвячених новоріччям минулого, колись натрапив на матеріал “Как встречали Новый год в СССР”. На жаль, без зазначення прізвища автора, а ймовірніше – авторки. У ньому факти хоч і не розкладені по поличках десятиліть, кожен дорослий безпомилково упізнає 1970-ті, почасти першу половину 1980-х. І подумки подякувавши людині, яка його написала, зацитую зі статті чималий уривок, навіть не намагаючись “покращити” його перекладом.
“Тогда все начинали ждать новогодних праздников задолго до их наступления. Причина заключалась в дефиците на продукты и одежду. Женщины задолго начинали наводить справки, где что должны “выбросить” и держали ухо востро. Забудешь, растеряешься – и не купишь столь ценного зеленого горошка или апельсинового сока.
Купить хороший наряд было сложно, поэтому заранее искали приличную ткань и занимали очередь в ателье или знакомой портнихи. В очередях выстаивали, чтобы купить искусственную елку, елочные игрушки, мишуру. Многие провинциалы ехали за этим в столицу или большие города и привозили оттуда игрушки, хлопушки, бенгальские огни.
Ничто так не красит женщину, как перекись водорода. Этот тезис становился как нельзя более актуален в Советском Союзе накануне каждого очередного новогоднего торжества. Словосочетание “салон красоты” тогда не поняли бы самые большие модницы.
В парикмахерской накануне Нового года запись была такой плотности, что позавидовала бы даже ртуть. И если мужчинам в рамках подготовки к празднику достаточно было сменить домашние треники на брюки и рубашку и, может быть, в знак особого расположения даже побриться, то женщинам было гораздо сложнее. И им оставалось полагаться лишь на собственную изобретательность и умелые руки подруг.
Вот и шли в ход хна – “радикальный рыжий цвет” и перекись водорода – “блондинка за углом”. Потом голова надолго заковывалась в бигуди. Смешивалась тушь “Ленинградская” с мукой – секрет пропорции у каждой свой, красились капроновые колготки телесного цвета в черный, чтобы выделяться среди прочих гостей.
Верх ароматного шика – духи “Клима”, нижний предел – “Быть может” (ще у 1955 році на гастролях у Польщі співачка Капітоліна Лазоренко, можливо – Лазаренко, бо зустрічається так і так, виконала пісню “Может быть”, яка там так зайшла, що невдовзі поляки випустили парфум “Быть может”, якому судилося стати одним з найпопулярніших в СРСР на довгі десятиліття). Мужчинам тоже полагалось пахнуть, но тут выбор был еще меньше: “Саша”, “Русский лес”, “Шипр” или даже “Тройной”.
Советские дети праздновали Новый год на утренниках в саду и в школе. Родители готовили карнавальные костюмы. Можно было купить и готовые, но они были в дефиците. Впрочем, как и хорошие ткани. Поэтому в провинциальных детских садах девочки исполняли танец Снежинок в платьях из медицинской марли. Мальчики чаще всего были Зайчиками и Мишками. Костюм Зайки чаще всего шили из белого ситца и декорировали белым мехом от старой шубки. Мишку – с поправкой на цвет – делали почти из того же.
В изобилии, к стати, были всевозможные маски. Можно было купить маски многих животных, а вот карнавальные головные уборы (всякие шапочки, колпаки и т.п.) приходилось делать самим. В журналах публиковали схемы изготовления костюмов, порой очень даже оригинальных. На школьных елках можно было встретить роботов с мигающими лампочками, буратин, котов в сапогах, жар-птиц, мушкетеров и даже кощеев бессмертных. Родители, как могли, старались сделать из ничего изюминку!
Кроме утренников в саду и школе, были и так называемые “Елки” в домах культуры и клубах. Дети с удовольствием ходили на них, чтобы похороводить, получить несколько конфет за участие в конкурсах, продемонстрировать свой типично-особенный карнавальный костюм и получить подарок. Хлопали хлопушками, из которых вылетали конфеты, ленты серпантина и бумажные маски. Было весело! Было радостно! Было празднично!”
Справді, так і було...
25 років тому...
Пригадаємо: 1990-ті – то грандіозний ціновий гармидер, відтак згадати “вартість новорічного столу” із уведенням в обіг купонокарбованців – то січень 1992-го, і гривні, а то – вересень 1996-го, – таки штука. Сурогат мав бути обіговим до нового, 1993-го року, та 1993-го “все тільки починалося”, тоді річна гіперінфляція перевищила 10000%. Часи, коли ми всі були мільйонерами, ще не стерлися у пам’яті, але навряд хто згадає зарплати і ціни заключної частини життя купона – літа 1996 року. За середньомісячної зарплати в 11-13 мільйонів продукти коштували: хлібина – 80 тисяч, картопля – 50, цукор – 100, масло – 600, макарони – 160, яловичина – 300, свинина – до 400, ковбаса копчена – 900-950, риба морожена – до 400, молоко – 65-70, яйця – 210. Тисячі, кіло, десяток – зрозуміло.
Тепер деякі перші гривневі ціни осені 1996-го. Хлібина, батон – 0,45-0,55; варена ковбаса – 4,90; сметана (0,5 л) – 1,10; масло (200 г) – 1,00; олія – 1,75; цукор – 1,05; яйця – 2,10; м’ясо – 4,00-4,50; горілка – 2,20.
Взагалі чи загалом – будь-які святкування-частування у догривневий період 1990-х, а особливо на їх початку, – то, як тепер висловлюється молодь, “лютий треш”. У гастрономах реально нічого немає, хіба бура морська капуста у півлітрових банках та огірки-жовтяки по три штуки на трилітрову. Довжелезні черги за молоком і навіть хлібом. Касири “стрижуть купони”, нанизуючи їх, як донедавна чеки, на металеві шпички..
Масло, ковбаса, м’ясо, горілка, сигарети – це лімітоване: вибрав свою норму на місяць – все, “кури бамбук, танцюй ламбаду”, вона якраз була на піку популярності.
Ходові непродовольчі товари теж за талонами: білизна, взуття, техніка. Навіть мило, пральний порошок і зубна паста. “Гігієнічний комплект” міг даруватися хоч би й малознайомим господарям помешкання, де компанія зібралася зустрічати Новий рік, 1991-й чи 1992-й. Подарунок приймався з вдячністю, жодних незручностей. Дарувалися й самі талони, їм теж раділи.
Зо пару років люди не могли збагнути: щойно, перед незалежністю, роздавалися листівки – яке місце серед європейських країн посідає Україна “за хлібом, молоком, м’ясом, цукром, вугіллям...” – а то як не перше-друге, то точно в п’ятірці. І де це все? Чому у молодій державі, енергетики якої вистачило б ще й на Угорщину зі Словаччиною, почали вимикати світло? Хто “з’їв цукор”? То був перший шок: так багато усього мали, а воно враз пощезло. Але вірилося: всі труднощі тимчасові, просто все ламається – перебудовується, невдовзі нам і німці заздритимуть...
На банальну горілку ”казьонку-безкозирку” треба було полювати так, що куди тому майонезу п’ятирічкою раніше. Потім... Потім був жахливий спирт “Роял”, приторний лікер “Амаретто”, був “Снікерс”, який між дітьми ділили лінійкою, маслоподібна замазка “Рама”, заморожені на кістку “ніжки Буша” без терміну придатності з базарів. Аж ближче до середини 1990-х всього стало більш-менш достатньо, але ж через хронічні затримки й без того мізерних зарплат, якісних змін на краще не сталося. У 1994-1996 роках народ масово “повалив за бугор” – до Польщі, Чехії, Росії. Йдеться не про галичан чи слобожанців, які давно їздили хто куди, а отак просто тотально з усіх областей, майже як зараз. Перші тисячі заробітчан з’явилися у Португалії, Іспанії, Італії... Сотні почали торувати значно складніший шлях до Великої Британії та Данії, і їм теж все вдалося. Яким чином за 25 років до безвізу на Заході опинилися сотні тисяч українців – те можна пояснити хіба тим, що висока дипломатія наших людей взагалі мало обходить. Просто “їм треба”, а все інше не має значення.
Так, упродовж 1990-х, як на теперішні часи, святкувалося невибагливо. Без мало не обов’язкової нині червоної ікри, без хамону, “брі”, алкоголю за сотні гривень... Натомість з глибини льохів мудрі наші бабусі діставали глечики із залитою смальцем домашньою ковбаскою в кружальцях, квасні огірки-помідорчики, бутлики з чистою як льоза альтернативою паленому “Наполеону”. Жіночки наші всемогутні поринали в забуті рецепти своїх мам та знову, як з-покон віку при скруті, з нічого робили все. Мінялися, частувалися, гостилися ще більше, бо повноправно повернулися й старі свята. Пережили і не схудли, і дідька вороги іншого дочекаються. Тоді й завжди.
Борис Юхно, журналіст
*допис з "Фейсбуку"
реклама
Коментарі
Давайте більше публікацій на історичну тематику!
РОА-преступники.А ты,предатель УКраины,потому что все знают КРЫМ_ЦЕ УКРАИНА.Иностранную историю,говориш ь,может мне твоего земляка-предателя Резуна почитать?
Ты лучше про РОА поведай "нолевой",или про 29-ю ваффен СС "РОНА"и иже с ней.И не забудь упомянуть, что первые наборы в ряды немецкой армии на территории "совка" были проведены в Крыму (тогда еще российском),в "городе русских моряков" Севастополе.А если вообще говорить о ваффен СС - то пи&дили они твою "непобедимую и легендарную" очень даже неплохо.Почитай историю.Желательно иностранную.
Дурбель ти! Юхно про УПА пише - при чому тут дивізія "Галичина"?! І ніяк міжнародним трибуналом їх не визнавали військовими злочинцями, на відміну від російських власовців Гітлера.
Диви́зия СС «Галичина́» укр. 14-а гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина») — одна из дивизий Ваффен-СС нацистской Германии во время Второй мировой войны, набранная из украинских добровольцев (c апреля 1943 — CC-добровольческая стрелковая дивизия «Галиция» Не крутитись,запад енка в Международном трибунале СС-формирования осуждены как преступные без различия на ваффен-СС и других!А то УПА-срупа.
Завжди знайдеться якийсь "оглядач", який прокоментує що завгодно - аби тільки в калюжу "булькнуть" і запашок по темі розігнать.
Якби ж ти, "Устьож-ноль", читав, перш ніж коментуєш - то бачив би, що там не тільки милий тобі "совок совковий" описаний, а й те як бійці УПА Різдво святкували.
Перекладу для тебе: УПА - це ті, кого такі як ти "біндєравцамі" називаєте.
Стрічка RSS коментарів цього запису