Юхно: Митниця – не «таможня»

Не наполягаю. Кому за старих часів цей район Черкас уявляється таким собі козацьким КПП, бо колись давно таке читав, – нехай. Бо яка ж то історія, та й без героїчних міфів.

Кожне місто має свій неофіційний “адміністративний поділ” на території, які колись по-народному називалися кутками, літературно – переважно околицями, а якщо виникала потреба ідентифікувати такі землі в газеті, то за царських часів їх виокремлювали як “городскую местность”. Тоді Черкаси мали досить широку подібну географію: Митниця, Поділ, Косинська сторона, Пристань, Соборівка, Бульвар, Кривалівка, Казбет, Бешта, Казарми. Можливо, були ще якісь топоніми як складові названих. Як знаємо, кілька самобутніх назв збереглося й дотепер. Або “так склалося історично”, або ж їх повернули у 2015 – 2016 роках.

Але до Митниці, яка – не "таможня".

У ХІХ столітті та старою пам’яттю ще зо три десятиліття ХХ-го берегова частина Черкас звично називалася Подолом. Як і в більшості випадків, за яких природа ощасливила те чи інше місто горішньою та низинною частинами, а друга виходила до великої водойми. Вказують на це й листівки царських часів, на яких топонім “Мытница” як загальна назва району відсутній (зате бачимо урочище Митниця та річку Митниця). На них або “Вид на набережную”, або “Северная сторона”, або знову ж “Подол”.

Але чи не кожен чув, що Митниця – це прадавня назва того кутка. Буцім-то десь там, ще від Байди до Богдана, була така собі “козацька таможня”, яка за встановленим тарифом “давала добро” на перевезення Дніпром людей, краму та інших вантажів. Дуже презентабельно, натурально патріотично, але навряд.

По-перше тому, що черкаські козаки ніколи не уповноважувалися будь-якою владою на адміністрування, бо й самі перебували на напівлегальному становищі. Більше того, в описі черкаського замку 1552 року є відомості про те, що за перевезення рікою місцеві посадовці самі брали з козаків восьму частину солі, риби, сала, м’яса, шкір, меду та іншого добра. Пізніше до вдячної митної справи долучилися багаті купці, які мали покровительство самого гетьмана, та як пра-олігархат, входили до його найближчого оточення. Оце вже справді символічно.

По-друге – за литовсько-польської доби внутрішні пункти оплати на торгових шляхах називалися “камори” або “прикаморки”, саме мито називалося “цло”. Козаки ж послуговувалися терміном “мостове”. Ніде ніякої “митні” в тому значенні, в якому його знали ще за Київської Русі до золотоординської “тамги”, яка й стала “таможнею”.

При тому, Черкаси взагалі ніде не позиціонувалися як митний центр. Ані внутрішній, ані тим більш зовнішній. Головними містами торгу та збору податей між запорожцями й татарами були Січ, Перекоп, Кафа, Козлів; поляками – Умань, Корсунь, Лисянка, Торговиця; московитами – Стародуб, Миргород, Хорол, Лубни, Ромни.

По-третє – ще раз погляньмо на фрагмент “Плану Черкас” 1893 року. Є велика судохідна ріка з пристанню, а за течією і вглиб – урочище Митниця та річечка Митниця. Ніби-то “це вже щось”, але насправді нічогісінько. Гідронім, який вказує на звичну біля води дію миття, намивання чи чогось спорідненого. До всього – абсолютна непридатність місцини для судноплавства. Багато джерел свідчать, що до затоплення ця черкаська територія третину року була суцільним болотом, а решту часу там хоч і з’являлося трохи суходолу, та однаково в оточенні боліт. Найбільшим було Гуржієве.

28 квітня 2016 року частину вулиці Рози Люксембург – від початку до вулиці Молоткова – перейменували на Гуржіївську на тій підставі, що гуржії, тобто грузини – її першопоселенці. Є якісь свідчення щодо компактного проживання тут, посеред боліт, кавказців? Навряд. І чому назва вказана так, як ніби болото назване “на честь” конкретної людини – “Болото Гуржиева”? За найпатріотичнішої фантазії складно уявити, аби така місцина стала зоною митного контролю. Туди й добровільно ніхто не зайде, й силою не затягнеш.

До більшовицької революції, а власне – навіть до затоплення, стара Митниця була головною черкаською промзоною. Її площа тоді сягала близько 15 квадратних кілометрів: шести уздовж Дніпра та двох-трьох від ріки до підніжжя тераси. Тут базувалася половина чималих промислових об’єктів з трьох десятків, діючих у Черкасах. Зокрема, на “Плані” бачимо ливарний завод Каурова, винокурню Беня, броварню Гомолки, парові млини й лісопилки Грінблата, купців Лемберзьких, Тополянського, Урицького, маслобійню Вакського...

Промислові пріоритети старої околиці не змінювалися й упродовж кількох наступних десятиліть.

Митниця, яка займала приблизно четверту частину від загальної площі міста, залишалася його головним виробничим районом й за нової влади. Тут виросли найбільші на середньому Дніпрі деревообробний комбінат, судоремонтний завод, після війни з Харкова сюди був переведений механічний завод. Зрештою, радянська влада суттєво “окультурила” територію: відкрилися семирічна школа, кілька робітничих клубів з бібліотеками, стадіони “Труд” і “Червона зірка”, водно-спортивна станція, два відкритих плавальних басейни.

Все змінилося у жовтні 1959-го з початком “народження моря”. Для багатьох родин переселення із зони затоплення – вільних луків, щедрих садів та нехитрого рибальського щастя для кожного подніпровця –  у горішні хрущоби стало найбільшою трагедією життя. Були й такі, хто свідомо залишився тут назавжди.

Велика вода прийшла сюди у 1960 – 1961 роках. На нові місця відселили півтори тисячі сімей. Квітневе полотно 1960-го: в куряві залишки глиняних хаток, спалені стріхи, звалені бульдозерами дерева в цвіту, порожні лелечині гнізда...

Та у місцевій пресі про це не писали. Статті про переселенців випромінювали непоборний оптимізм і віру у світле майбутнє нового міста, наблизити яке ціною власного життя мав й старий черкаський Поділ.

“Ми побували у новоселів, колишніх мешканців берегової зони. На вулиці Зеленій у новому будинку проживає старшина бакенщиків Трохим Миколайович Подячний (от саме старшині бакенщиків, мабуть, було особливо “радісно” від того переселення) з дружиною Яриною Прокопівною. – Не сумуєте за старими місцями? – запитую Ярину Прокопівну. – Спочатку було таке. Адже поруч ніс свої води Дніпро. Звикли до нього, зріднилися з ним. Однак і тут у нас свої принади. Будинок хороший, дерева посадили, наше селище благоустроюється”. Що ще жінка могла сказати? А бакенщик Подячний промовчав. Може й взагалі вийшов до іншої, “нової й світлої” комірчини, з вікна якої ні Дніпра, ні луків  не побачиш.

А вже 1968 року вийшла Постанова Держбуду УРСР “Про створення показового містобудівничого комплексу Митниця”, який мав вирости на березі рукотворного моря та намивних територіях. 8 грудня 1974-го жителі обласного центру ознайомилися з орієнтовним планом та макетом першої черги “Черкаської Русанівки”. І ще довго назва “Митниця” ніде, окрім архітектурних документів, не згадувалася. Все, що стосувалося перспективи, називалося “Поверхи над морем”, “Річковий район”, “Приморський район”. Якщо й “Митниця” – то просто як робоча назва, яка остаточно загубилася вже до середини 1970-х.

Коли ж саме мікрорайон, а насправді краще “макрорайон”, отримав свою теперішню назву – питання спірне. Але орієнтовно трапилося це не раніше 1980 року. Тоді у червні й затвердили техпроект, розроблений спеціалістами “Діпроцивільпромбуду”. Тепер новий топонім передавав “сам процес” створення території для нового жилмасиву: намивання 11 - 12-ти мільйонів кубометрів грунту. Цифра вражаюча, та це лише близько четвертої частини площі раніше затопленого берега.

Минуло ще кілька років. У вересні 1983-го бригада монтажників товариша С.І. Барсука завершувала 9-й поверх першого 71-квартирного будинку в новому районі. Фінішна пряма видалася “ударною”: у три зміни з класичним авралом. А виною всьому – “порушення дисципліни поставок”.

Та втім – що будинок, коли за планами Держбуду до означеного часу вже мала бути уведена в експлуатацію вся перша черга району. Однак, як би не було – нова Митниця відбулася. Чи ще ні?

А легенда про Митницю як “митницю” пішла в народ вже з початком 1990-х, коли Черкаси самостверджувалися в неофіційному статусі “вільного козацького міста”. Був у нас тут один “козак”, великий його популяризатор. Давно в Москві вже. Дуже доречною видалася тотожність місцевого топоніму та престижної державної справи.

Борис Юхно, черкаський журналіст, краєзнавець, історик

* Допис у фейсбуці.