Між світлинами, що дбайливо зберігаються в моєму репортерському архіві, й тією, що я зробив сьогодні — чотири роки.
У червні 2018 року я був учасником волонтерської поїздки у зону бойових дій на Сході України, коли потрапив в одну з її найгарячіших тоді точок – село Зайцеве, що у передмісті Горлівки. Про свої враження від того, що тоді вдалося там побачити, відчути, пережити, потрапивши під огньовий обстріл рашистів, я написав у своєму розлогому журналістському нарисі «НУЛЬ».
Багато часу сплинуло з тієї поїздки, багато чого змінилося у житті тих людей, із ким довелося познайомитися і здружитися. Командир роти, яка тримала позицію у тому селі — Юрій Капустяк — нині став Героєм України, з честю продовжує боронити нашу державу. Світлина іще одного хлопця — Андрія Дячишина, який отримав надзвичайно важке поранення — обійшла, мабуть, цілий світ: всі допомагали й молилися про порятунок його життя.
Але з львів’янином Володимиром, з яким здружилися теж, зустрівся сьогодні знов. Так сталося, що днями він отримав контузію, а нині перебуває на лікуванні на Черкащині. Прийде час, коли про цих мужніх людей, про їх неймовірний подвиг ми обов’язково відкрито розкажемо. А поки що ми зраділі новій зустрічі, згадавши тих, хто був тоді разом з нами, і тих, кого вже ніколи не побачимо поруч, хто віддав своє життя в кривавих боях з рашистами.
Олександр Слєпцовський, журналіст, фото автора.
* Допис у фейсбуці.
реклама
