Щоразу, проїжджаючи головною вулицею Гречківки — приватного житлового масиву на східній околиці Сміли, — я мимоволі милуюся краєвидом, що відкривається з пагорба над Тясмином.
Уявіть собі смужки левад, смарагдовий луг, де мирно пасеться череда свійських молочних корів. Місцеві охоче тримають цих годувальниць і випасають їх на соковитих різнотрав’ях аж до снігів. А за цим пасовиськом — сам Тясмин. У цьому місці річка глибока й спокійна. Її темне плесо ховається в гущавині крислатих верб, що вкривають протилежний берег. Тут люблять рибалити, тут тренуються спортсмени-човнярі.
На цьому мальовничому пагорбі притулилася й досі якимось дивом тримається понівечена, неоковирна хатинка. Навіть не хатинка, а те, що від неї залишилося: потріскані стіни, трухлявий дах, що обвалився всередину, чорні зіниці вікон і паща льоху давно без дверей. Усе потопає в непролазних чагарях, здичавілих деревах і бур’янах. Життя давно пішло звідсіля.
Поспитай пересічного перехожого, кому належала ця оселя, — навряд чи отримаєш відповідь. А чи відомо комусь, що саме тут народився наш земляк Борис Плаксій — видатний український митець, живописець, монументаліст, скульптор, портретист, ілюстратор, графік, філософ? Людина, чиї таланти важко вмістити в один перелік. У далекі 1960-ті ним захоплювалися, про нього писали, з ним сперечалися — і його переслідували. Всесвітньовідомий український митець Іван Марчук високо цінував його талант, незалежність і мужність, називаючи Плаксія людиною тисячоліття.
Борис Плаксій був справжнім українським пасіонарієм, який пройшов крізь «вогонь і воду», не чекаючи й навіть не сподіваючись, коли на його честь засурмлять мідні труби. Він пішов із життя у грудні 2012 року тихо й скромно, непомітно для широкого загалу — так само, як непомітно доживає свого віку хатина на околиці Гречківки, звідки бере початок його тернистий земний шлях.
Життя і творчість
Борис Плаксій народився 21 серпня 1937 року. Його батько загинув під час Другої світової війни, тож хлопець майже не пам’ятав його. Усі турботи про трьох малих дітей лягли на плечі матері. За спогадами, одного разу хтось зі знайомих родини приніс хлопчикові альбом із репродукціями картин відомих художників. Відтоді він почав несміливо пробувати власні сили в малюванні. Помітивши тяжіння сина до творчості, мати, попри скруту, купувала йому акварельні та олійні фарби.
Далі була школа — та сама, що випустила не одне покоління мешканців Гречківки і яку тут лагідно називають родинною. Сьогодні це загальноосвітня школа №13 — один із найстаріших закладів освіти Сміли, історія якого почалася понад століття тому.
Після школи розпочався шлях до професійного мистецтва: художня студія в Києві, невдалі спроби вступити до Київського державного художнього інституту, строкова служба на флоті. Проте невдачі не відвернули юнака від мрії. Наприкінці 1950-х Борис став студентом Дніпропетровського художнього училища, а після трьох років навчання знову вирушив до Києва. Зрештою його давня мрія здійснилася: він вступив до Київського державного художнього інституту, де навчався в майстерні Карпа Трохименка.
Дипломною роботою молодого художника стало полотно на воєнну тему — «Спрага». За деякими джерелами, роботу відхилили через нібито невідповідність історичній правді, і Плаксію довелося створювати інший твір. Цей епізод потребує окремого документального уточнення, однак він добре вписується в загальну картину непростого становлення митця.
Згодом Плаксій зблизився з відомими діячами української культури, зокрема з Іваном Марчуком. Згадуючи про свого товариша, Марчук наголошував на його таланті й незалежності: «У його майстерні я зрозумів: маємо художника талановитого і незалежного, ніхто йому не указ».
Ця незалежність особливо виразно проявилася 1968 року, коли Борис Плаксій серед 139 діячів науки, літератури й мистецтва підписав лист протесту до керівництва СРСР. Автори документа висловлювали занепокоєння політичними переслідуваннями та небезпекою відродження сталінізму.
Влада не пробачила йому цього вчинку. Плаксія не прийняли до Спілки художників, а створений ним розпис площею близько 90 квадратних метрів знищено за рішенням спеціальної комісії. Невдовзі він утратив роботу, яка була чи не єдиним джерелом його заробітку. Без житла, без майстерні й без замовлень художник був змушений виїхати до Тюмені. Там близько семи років він заробляв на власне житло в Києві.
Повернувшись до української столиці, Плаксій виконував замовлення для Київського молодіжного театру, оформлював заводи, наукові установи, дитячі садки. Паралельно ілюстрував твори українських письменників і поетів, працював над монументально-декоративними проєктами. На початку 1980-х Данило Кулиняк, чиї поезії ілюстрував Плаксій, опублікував кілька статей, які допомогли привернути увагу до художника, чиє ім’я тривалий час залишалося в тіні. Про його творчість дізнавалися дедалі ширші кола поціновувачів мистецтва. А 1992 року в галереї Канадсько-української мистецької фундації в Торонто відкрилася перша персональна виставка Бориса Плаксія.
До Спілки художників його тоді так і не прийняли. Перед черговим розглядом заяви в приймальній комісії відбулася розмова з відповідальним чиновником, який знову повернувся до підпису художника під протестним листом 1968 року. Плаксій не захотів зрікатися своєї позиції. У цій відповіді — весь наш земляк із його незламним і непідкупним характером.
Лише на початку 2000-х йому запропонували вступити до Спілки, одначе художник, за спогадами, відповів жартом приблизно такого змісту: прожив я понад шістдесят років без Спілки — проживу без неї й решту відведеного часу.
Широке офіційне визнання прийшло до Плаксія вже на схилі прожитих літ. У 2007 році він став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за портретний цикл «Творці незалежності», над яким працював від 1999 року. Ідею створення серії портретів видатних борців за незалежність України йому запропонував Ростислав Синько, директор Музею-майстерні Івана Кавалерідзе на Андріївському узвозі. Високу державну відзнаку лауреата митець отримав із рук Президента України Віктора Ющенка.
За своє творче життя Борис Плаксій створив понад тисячу робіт у різних жанрах і техніках. Серед його творів — численні портрети українських письменників, поетів, художників та інших представників інтелігенції, людей із виразною громадянською позицією. За свідченнями сучасників, він міг створити прекрасний портрет лише за один-два сеанси. Плаксія вважали неперевершеним портретистом.
Та художникові часто ставало затісно в межах традиційного реалістичного зображення. Він прагнув осягнути саму сутність речей і явищ, експериментував із формою та образами, звертався до абстрактних і часом химерних мистецьких рішень, зрозумілих не кожному.
Одна з граней його таланту розкрилася на рідній Черкащині, у Кам’янці. Тут було встановлено близько сорока дубових скульптур Плаксія, створених за мотивами творів Тараса Шевченка, кожна з них сягала приблизно трьох метрів заввишки. На жаль, не всі вони збереглися: час, дощі й сніги невблаганно руйнували дерев’яні твори, залишені просто неба.
19 грудня 2012 року Бориса Плаксія не стало. Він залишив по собі величезну мистецьку спадщину, твори якої розійшлися світом. Та чи посіла ця спадщина належне місце в культурній пам’яті його рідного міста?
Що Сміла знає про свого видатного земляка?
Питання, яке спонукало мене взятися за цю публікацію, виникло після нещодавніх відвідин смілянської школи №13: тут пам’ять про нього зберігають у спеціальній музейній кімнаті, прикрашеній портретами, мініатюрними скульптурами й картинами митця. Завідувачка бібліотеки Світлана Фомічова та вчителька історії Світлана Стовба із захопленням розповідають відвідувачам про життєвий шлях і творчість славетного випускника. Цим скромним куточком пам’яті дбайливо опікується директор школи Казимир Антоневич. До речі, разом з ним я побував на тому пагорбі, де в непролазних хащах загубилася батьківська оселя митця.
Отже, пам’ять не зникла. Є люди, які її бережуть, є твори, є біографія, є місця, пов’язані з його життям. Але чи достатньо цього, аби Борис Плаксій посів гідне місце в культурній ідентичності всієї Сміли?
Заступниця міського голови Тетяна Карло та завідувачка міського відділу культури Ірина Бобошко погоджуються з тим, що постать Бориса Плаксія заслуговує на більшу увагу, а історія його життя й творчості має стати предметом системного дослідження та популяризації. Це важливий початок, адже йдеться про спільне завдання: з’ясувати, що вже зроблено для збереження спадщини митця, чого бракує і як перетворити пам’ять про нього на живу культурну традицію.
Досвід, який варто перейняти
Тодось Осьмачка — видатний український письменник, поет і перекладач, народжений у селі Куцівка і похований далеко в еміграції. Його ім’я поступово повернулося в культурну пам’ять краю: на місці батьківської хати встановлено пам’ятний знак, у рідному селі є меморіальна дошка, відбуваються щорічні заходи вшанування, а літературна премія носить ім’я письменника.
Отже, досвід повернення забутих імен у культурний простір Смілянщини вже існує. Він доводить: навіть якщо митець тривалий час залишався на периферії суспільної уваги, його спадщина може знову стати частиною життя рідного краю.
Тим гостріше постає запитання: чому Борис Плаксій досі не посів такого самого помітного місця в культурному житті Сміли? Що заважає місту відкрити для себе творчість видатного земляка? І як досвід ушанування Тодося Осьмачки може допомогти повернути ім’я Плаксія до суспільної пам’яті?
Це не привід для взаємних докорів. Навпаки, це нагода об’єднати зусилля міської влади, освітян, музейників, краєзнавців, мистецтвознавців і громадськості.
Від пам’яті — до конкретних справ
Повернення Бориса Плаксія до культурного життя Сміли не повинно обмежитися разовим заходом чи пам’ятною табличкою. Йдеться про послідовну програму, яка допоможе дослідити, зберегти й відкрити його творчість для сучасників і наступних поколінь.
Важливо встановити контакти з музеями, архівами, мистецтвознавцями й колекціонерами, щоб створити доступний каталог спадщини Бориса Плаксія, а в перспективі — цифровий архів його робіт.
Наступним кроком могли б стати виставки, лекції, науково-історичні та культурологічні конференції, тематичні зустрічі в закладах освіти. Варто розглянути можливість проведення мистецьких конкурсів для молоді, а також заснування премії імені Бориса Плаксія в галузі літератури й мистецтва для обдарованих смілян. Адже вшанування митця має не лише повертати пам’ять про минуле, а й підтримувати тих, хто творить сьогодні.
Окремої уваги потребує місце народження художника. Його варто належно позначити, встановити на видноті рельєфний пам’ятний знак. Відродження батьківської хати й створення там меморіального простору на честь Бориса Плаксія — це теж цілком реальний проєкт, втілювати який потрібно бодай з розчищення чагарів, крізь які сьогодні не одразу розгледиш навіть вцілілі стіни. Головне — не дозволити, щоб усе знову залишилося на рівні добрих намірів.
Час відкрити свого земляка
Наступного, 2027 року, виповниться 90 років від дня народження Бориса Плаксія. Чи не найкраща це нагода, аби вже сьогодні розпочати підготовку до гідного вшанування митця?
Ювілей може стати не просто датою в календарі, а точкою відліку для великої спільної справи. Та найважливіше — не обмежитися самим ювілеєм, бо пам’ять, яка оживає лише раз на круглу дату, ризикує знову заснути до наступної нагоди.
Борис Плаксій не потребує вигаданих заслуг чи гучних епітетів. Його творчий доробок, громадянська позиція та визнання на національному й міжнародному рівнях дають достатньо підстав, щоб його ім’я стало невіддільною частиною культурної історії Сміли.
Місто має можливість відкрити свого земляка не лише для себе, а й для молодого покоління, для гостей, для всіх, хто цікавиться українським мистецтвом.
Відкрити Бориса Плаксія означає повернути громаді частину її власної історії, а майбутнім поколінням — можливість пишатися людиною, яка народилася тут і своїм талантом промовила до цілого світу.
Олександр Слєпцовський,
журналіст і письменник
