Холодний Яр. Позаду залишилося все: нескінченні дзвінки, контакти, Інтернет, політика, політики, вибори, різноманітна життєва метушня – абсолютно все. Навіть поривчастий вітер, який піднімав на вулицях стовпи пилу. Навіть траса, якою ми щойно їхали. Зупинка біля історичного місця «Склик», що неподалік Мотронинського монастиря – і виходимо з бусу. Сумки за плечі, смартфони в куртки, ноги в руки – і вйо хащами, якими веде нас Сергій Тимофієв – людина, обізнана в місцевій історії. Саме про неї він із захопленням розповідав нам, поки ми їхали зі Сміли: і про історію, і про природу холодноярського краю. Хоча звісна річ: одне діло слухати, інше – побачити самому. Власне кажучи, заради цього ми й вирушили сюди маршрутом вихідного суботнього дня, щоби побачити дивний куточок тутешньої краси – долину першоцвітів-підсніжників. Якщо не знаєш напряму, де вона знаходиться, ходитимеш довго: тут ані указників, ані навігаторів. Підеш наліво – хащі, праворуч – теж…
Може воно й добре, що дістатися сюди не так легко і просто, як, скажімо, до тієї ж долини нарцисів, що знаходиться недалеко від закарпатського містечка Хуст. Це туди на початку травня, коли цвітуть нарциси, з’їжджається мало не вся Європа. Ця місцина всебічно «розкручена», сюди ведуть комфортні автомобільні дороги, є зручні паркінги, мережа приватних готелів, ресторанів, налагоджена ціла індустрія різноманітної сувенірної продукції. Натомість наша долина підсніжників – це у доброму розумінні слова таїна, яка відкривається лише справжнім цінителям рідної природи, людям, які шукають особистої зустрічі з чимось таким, що таїть у собі Холодний Яр, його неймовірна енергетика, що вабить сюди покоління за поколінням.
Наразі природа Холодного Яру ще не встигла поміняти зимовий наряд на весняний: сніг зійшов, а свіжа зелень – левурда, кропива тощо – з’являється лише подекуди. Тому все навколо сіре: ліс, повалені дерева, наст сухої трави й листя. Навіть небо, яке над Смілою, коли ми звідти виїжджали, кружляло блакитними плямами, тут суцільно сіре. Дорога до долини підсніжників неблизька й нелегка: понад 3 км. Рухатися доводиться здебільшого хащами, долаючи крутосхили, оминаючи глибокі калюжі, багнюку, і лише де-ніде можна побачити слід трактора, яким сюди їдуть лісники. Десь недалеко попереду нас пробігла козуля, за нею погнався грайливий песик, який теж пішов з нами.
Невелика зупинка біля партизанської землянки – пам’ятки мужнім холодноярським партизанам – і починається найважчий відрізок нашого шляху. Треба спочатку спуститися на дно глибоченного яру, а потім піднятися нагору: навіть для тренованих людей це здається нелегким.
Але саме там, на верхівці, відкривається чарівна долина першоцвітів. Серед усього сірого ти раптом бачиш неймовірну красу із зелено-смарагдових острівців, які зливаються в одну весняну пляму, вкриту крапельками підсніжників. Куди ні подивись – всюди це торжество, буяння весни! Вона вкрила цю долину своїм килимом! Це десь там, позаду, перша зелень ще несміливо визирає з-під сухого листя, але тут підсніжники святкують свою перемогу, вони немов співають гімн весні, розбуджують природу, яка ще спить. Вони розбуджують душі людей, які приходять сюди, не чуючи під собою ніг від втоми. І справді: поруч з підсніжниками вже заворушилися мурашники, тут голосніше співають пташки. Підсніжники нагадують дзвіночки: якщо прислухатися серцем, душею – теж почуєш, як вони весело передзвонюються між собою. Вони тут всюди: під ногами, під старими корчами, під стовбурами вікових дерев.
Холодноярська долина підсніжників – це щось таке, що не вміщується у слово. Це суцільний захват, лавина позитивних емоцій, радощів – усього, заради чого варто залишити на день усю буденщину і приїхати сюди. Ця краса не вміщується навіть в мою камеру! Куди не направ об’єктив – всюди невимовна краса! Чомусь тут згадуються відомі багатьом з нас слова зі Святого Письма: «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них». Хай тут не лілеї, а підсніжники, а правда є правдою: жоден цар не одягається так, як Творець природи й всього сущого одягає ці чарівні підсніжники. Науковці називають цю рослину «підсніжником складчастим». На скупченій території самої цієї долини вона займає площу понад 5 гектарів, а взагалі її ареал у Холодному Яру у рази більше.
Нам пощастило зустрітися з людьми, які переймаються темою цих рослин, вивчають, досліджують їх природу. Один із них – видатний український вчений-ботанік, один з фундаторів школи фітосозології в Україні, доктор біологічних наук, завідувач відділу природної флори в академічному Національному ботанічному саду ім. Миколи Гришка Віктор Мельник.
– Наука досі не може визначити, яким чином ці підсніжники з’явилися на теренах Холодного Яру, – каже Віктор Іванович, – адже їхня «батьківщина» – Крим. Ми всі повинні дбати про те, щоби популяція цієї рослини не зникла, бо вона є унікальною.
І вчений знайомить нас зі своїм колегою, який теж досліджує наш підсніжник і прихав аж із Великобританії, з містечка Плімут, щоб особисто «познайомитися» з холодноярським дивом. Не приховуючи свого захоплення, він обережно переходить від кущика до кущика і фотографує квітки з усіх боків.
А от підходять до нас черкаські науковці – щоправда, майбутні. Вони студенти-волонтери, які разом із викладачем кафедри екології та агробіології ЧНУ ім. Богдана Хмельницького Олександром Спрягайлом чергують на цій долині, щоби убезпечити рослини від браконьєрів і дикунів, які можуть просто затоптати цю красу або нахабно нарвати, щоби похизуватися вдома.
Зворотній шлях – той же самий: ярами, хащами, – але втома, яку відчуваєш, вже не стільки фізична, скільки емоційна. Занадто великий потік вражень…
Олександр Слєпцовський, журналіст
* Із допису на «Фейсбуці».
реклама
