Слєпцовський: Загадкові пригоди солдатського чайника

У істориків – не фантазерів, а академістів – є таке прислів’я: «Кожна річ має свою історію». Кожна! Навіть якщо її неможливо з якоїсь причини дослідити ретельно і доказово. Коли береш таку річ в руки, вона неодмінно наштовхує тебе на певні роздуми, асоціації, ти відчуваєш тепло, дух тієї доби, де вона була комусь потрібною, немов відчуваєш тих людей, які нею користувалися.

У моєму невеликому музейчику практично кожен експонат – саме така річ: не з нез’ясованою, з недослідженою історію, але з виразним духом своєї доби. Вугільні праски, гасові лампи, свічкові ліхтарі, амбарні замки, глечики… Коли запитують, звідки воно в мене береться, я відповідаю чесно: з так званих барахолок, куди люди зносять, здають все, що для них стало справжнім непотребом, мотлохом. Іноді здається, що ці речі просяться, щоби їх знову забрали, взяли в руки, щоби вони знову приносили якщо не користь, то хоча б радість, тішили своєю присутністю, енергетикою минувшини.

Так нещодавно в моєму музейчику з’явився старий латунний чайник. Він додався до вже наявної тут колекції чайників, де є всілякі: від 7-літрового мідного «ветерана», схожого на церковний дзвін, до чарівного мініатюрного персидського, яким, як жартують деякі мої друзі, користувався мабуть сам Аладін, викликаючи доброго джина.

Але чайник, про який хочу розповісти, особливий. Він солдатський. До того ж з дуже – ну дуже! – далекої доби і не нашенський. Про це я дізнався, коли трохи розчистив його поверхню від бруду і синьої патини, якими він був вкритий. Бозна, скільки десятиріч цей «боєць» провалявся без звичного йому діла на чиємусь горищі або в сараї, поки хтось не вирішив за копійки здати на барахолку. Той, хто мені його продав, не міг сказати нічого ані про походження, ані про власника цього чайника. Такого «добра» через його руки проходить багато.

Кажуть, що речі не вміють розмовляти. Брехня! Вміють! Ще як вміють. Отак почав розмовляти і той чайник: почорнілий, закопчений знизу, клепаний з усіх боків, луджений зсередини, без жодної дірки, з щільно притертою кришкою, з надійною ручкою, до якої кріпиться ще й невеликий ланцюжок – для зручнішого користування на випадок, якщо доведеться кип’ятити у ньому воду над живим вогнем. Словом, усе продумано, враховано, зроблено на совість, а не тяп-ляп, не абияк. Справжній солдат!

Коли він трохи очистився, раптом на кришці проявився напис: 2 KAVALRY REGIMENT – «2-ий кавалерійський полк», а слідом на темному боці чайника іще один: ORIGINAL VICTORIA MUNDLOS. І барельєф цього самого MUNDLOS: поважного старця з бородою. Полководець? Воєначальник? Залишилося відкрити Гугл і зануритися в його інформаційні надра. І от що з’ясувалося.

У 1863 році в крупному промисловому німецькому місті Магдебург була заснована компанія Mundlos & Schulz, власниками якої стали Friedrich Heinrich Mundlos і Hermann Schulz. Спочатку вони виробляли швейні машинки відомої фірми Singer. Але пізніше розпочали випуск власних швейних машинок, які мало в чому поступалися Singer. Незабаром до цієї компанії приєднався Rudolf Arent, і компанія стала називатися Mundlos & Co. Вони щороку випускали 40 тисяч (!) машинок, при цьому їх модифікацію постійно оновлювали.

А от яким чином цей пан MUNDLOS взявся за виготовлення солдатських чайників – таких само якісних, надійних, як і його швейні машинки, – до того ж для американців, ще належить з’ясувати. Річ у тім, що 2-ий кавалерійський полк, особовий склад якого забезпечувався окрім усього іншого ще й солдатськими чайниками з тавром MUNDLOS, має свою історію. Веде він її з 1836 року: спочатку як суто кавалерійський (драгунський), згодом стрілецький, а нині мотопіхотний полк – окремий підрозділ Сухопутних військ армії США в Європі. Відомо, що його було створено за указом президента Джексона, і починаючи з ХІХ століття він брав активну участь у війнах з індіанцями, мормонами, мексиканцями й ще багато з ким під час громадянської війни. Потім – вже за часи президентства Рузвельта – махав шаблями на Кубі. А от вже під час Другої світової війни він увійшов до складу 9-ої танкової дивізії і разом з нею був висаджений в одній з найзапекліших точок: у Нормандії.

Любителі фільмів культового американського режисера Стівена Спілберга без сумніву пам’ятають його видатну стрічку «Врятувати рядового Райана» (англ. Saving Private Ryan). Цей фільм отримав аж 5 Оскарів! Нагадаю, про що там йдеться.

1944 рік. Американські десантники висаджуються на березі Омаха-біч і потрапляють під щільний кулеметний і мінометний обстріл з боку німецьких берегових укріплень. Справжнє пекло! Раптом з’ясовується, що родина Райанів у себе в Америці отримала одразу три похоронки на своїх синів: до того ж два рідних брата загинули в Нормандії під час того героїчного десантування. Щоб якось пом’якшити страждання батьків, командувач американської армії Джорж Маршал наказує знайти і повернути додому їхнього останнього сина – рядового Джеймса Райана, який у складі парашутистів теж висадився в Нормандії, опинившись без зв’язку в оточенні противника. Капітан Джон Мілер разом з групою рейнджерів вирушає на пошуки рядового Райана.

Так от, якщо дивитися на цей солдатський чайник з клеймом славетного полку, може здатися, що його власник теж брав безпосередню участь в операції з висадки десанту союзницьких військ в Нормандії. Далі включається фантазія. Уявіть собі: поки рейнджери із запеклими боями пробиваються через суцільний жах, показаний Спілбергом, рядовий Райан разом з бойовими побратимами гріється десь у схованці і заварює чай у своєму солдатському чайнику, яких німецький добродій MUNDLOS наклепав мабуть не менш, ніж швейних машинок. Звичайно, цього епізоду у фільмі немає, хоча, як на мене, він міг би додати психологізму, драматургії загальному звучанню теми, а може отримав би за це іще один Оскар. Або навіть два. Чи міг німець Friedrich Heinrich Mundlos уявити цю неймовірну трагікомічну ситуацію, коли штампував свій благообразний арійський профіль на боці майбутнього учасника висадки десанту в Нормандії, що його чайник грітиме душу і тіло тих, хто воюватиме проти німців?..

Рядового Райана таки вдалося знайти й врятувати. А от що робити тепер з тим чайником? Як-ніяк, а це військове майно. Знову вирушати на пошуки солдата Райана і нагадати йому про те, що боєць мусить дбати не лише про свою зброю, а й про чайник, якщо йому доручено? Чи може зразу інформувати вище військове відомство США про те, що їх солдатський чайник нині перебуває в Україні, у Смілі? Тим паче, що один із ескадронів цього полку (близько 800 бійців) наразі перебуває у Польщі в рамках передового базування військ НАТО в Прибалтиці. Нехай приїжджають і заберуть, ми готові віддати. А заразом розберуться з рядовим Райаном, яким чином він загубив тут свій чайник. І взагалі що він робив в Україні, коли його шукали в Нормандії? Та ще з чайником.

Тож гостинно чекаємо. На прощання закип’ятимо і заваримо у ньому смачний чай та й поп’ємо разом. Є у нас класний чайок для таких гостей. Називається він якось не по-нашому, як і «2 kavalry regiment». Китайський. Місце, де його пакують, теж не зовсім звичне для нашого слуху: Гуандун. Майже як MUNDLOS. Але класний чай, повірте на слово. Зараз ми робимо з його допомогою профілактику від ГРВІ та китайського вірусу, навколо якого стільки галасу. А що? Якщо німецький чайник героїчно воював проти німців, то чому б не вдарити китайським чаєм по китайському вірусу?..

Знайдемо рядового Райана, повернемо його солдатський чайник, тоді візьмемося розбиратися з іншими експонатами. Вірніше, не з експонатами, а з тими, завдяки кому вони з’являються на барахолках. От приміром, є в мене попільничка. Теж старенька і теж солдатська. Саморобна. І знаєте, з чого її зроблено? Зі стріляної артилерійської гільзи! За маркуванням калібру та за допомогою Гуглу вдалося з’ясувати, що ними «плювалися» французькі гармати ще під час 1-ої світової війни. Тепер що? У Францію їхати, розшукувати тих бешкетників, які попсували гільзу? Чи нам у Смілі більш нема чим займатися?..

Олександр Слєпцовський, смілянський журналіст

* Допис у фейсбуці.