Гарячі номера телефонів

283485675_4911085805666833_3772204400932988337_n – Зачекайте! Я вас впізнала, ви психолог! Допоможіть мені!

Ми зіштовхнулися в суєті міста.

Я зупинилася, за її змученими очима були тривоги, страх і біль.

– У моєї  онучки загинув батько, ми їй не казали, їй 11, вона бачить, що його немає в мережі, запитує. Ми кажемо, що все добре, просто поки немає його. В Бучі він був…

– Він військовий?

– Ні, цивільний…

– Треба сказати.

– Вони за кордоном, нова школа, житло, їм й так дуже важко! Але ж там багато з їхнього міста, можуть їй сказати чужі люди. Боїмося, що буде гірше. Що робити?

– Їй має сказати мама. Я розумію, що «травма біженства» сама по собі складна і тут ще й втрата. Але, що відбувається зараз з дитиною: вона відчуває, що сталося щось погане. Ви говорите: «Ти відчуваєш неправильно, все добре.» Дитина перестає довіряти власним відчуттям. Дорослі ж краще знають. Тривога буле наростати. Наш організм виключити однією фразою не можна, він відчуває.

А тепер розглянемо варіант, що вона дізнається цю інформацію від когось. В результаті, вона втрачає батька, не довіряє самій собі і втрачає маму з бабусею, бо, вони обманули і їм теж довіряти не можна. Чужа країна, чужі люди. Жодної опори. Жодної! Психіка може не витримати кількості стресів.

Вона буде падати в безодню, прірву.

Коли мама скаже про те, що сталося, буде теж боляче. Але, в цьому горі вона буде не одна. Вас буде троє, а може й більше. Ви будете опорою одна для одної. Від мами буде підтекст: «У нас горе, нам нестерпно і боляче, але в тебе є я, а в мене є ти. Ми разом.» Дитина відчуває опору, маленьку, ледь помітну.

Але, все ж це не безодня. Їй буде за що вхопитися.

Треба сказати.

– Треба сказати. Треба сказати. Я зрозуміла.

Вона знову заплакала.

Я не кризовий психолог. Я люблю працювати вдумливо і виважено, виділивши час для людини, налаштувавшись на ауру співрозмовника, відчуваючи всі зміни інтонацій голосу, рухів і міміки.

Війна не питає, що ти любиш. Війна вимагає швидких реакцій.

Ми розійшлися так швидко, як і зіштовхнулися в суєті міста.

15 хвилин розмови.

Всього 15 хвилин, після яких зміниться життя кількох людей.

Без болю не вийде.

На жаль.

Інна Кукуленко-Лук’янець, психолог.

* Допис у фейсбуці.

реклама

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

bigmir)net TOP 100