У багатьох селах кількість учнів зменшується, а в нас – збільшується. За рахунок молодших класів – наступного року до школи прийде більше першачків, ніж торік. Чому в селі стає менше дітей? Бо молоді люди їдуть на заробітки за кордон і відкладають народження дітей. Або їдуть у великі міста і забирають туди своїх діток. Якщо буде в селі робота, наші дітки будуть тут. Бо тут непогано жити, в селі.
Коли наші діти закінчують школу, то їдуть на навчання – в Буки, Умань, Корсунь-Шевченківський, Васильків, Черкаси... Але потім вони повертаються. В цю школу, де я нині працюю, ходила моя мама, сюди ходила я, моя донька. Я працюю в школі 32 роки, і вже вчу друге покоління – дітей своїх колишніх учнів.
Мені дуже добре працювати в своїй школі, бо тут усі свої. Батьки моїх учнів – це також мої учні. Міські вчителі скаржаться, що стало дуже важко працювати, що «діти стали якісь не такі». Але я цього не бачу. Нинішні діти – такі самі, як і були раніше, 32 роки тому, коли я прийшла працювати в школу. Вони – такі самі, які були ми. Такі точно!
Діти – такі, яких ми навчимо, яких ми зробимо. А в тих дітей, коли вони стануть батьками, будуть і діти такі.
Наші діти не стали гірші, не стали «вредніші». Ну, можливо, стали трохи... мобільніші. І все! А так – як були хорошими, так і залишилися. Вони такі слухняні, з ними нема проблем на уроках!
Нам міські вчителі не вірять, кажуть, такого не може бути. А я кажу: повірте, ніхто з них поганого слова ніколи не сказав. Ми, вчителі, такі щасливі, що ми працюємо в селі, і в нас такі діти!
Раніше побоювалися ЗНО. Тепер не бояться і чудово складають. Дуже образливо, коли по телебаченню кажуть, що, мовляв, у сільській місцевості діти складають ЗНО гірше, ніж міські. Це дуже образливо! Тому що я знаю, як склали ЗНО наші діти. Вони – не дурніші, вони вчаться не гірше, і вчать їх не гірше. Хіба що, можливо, не на кожну дитину є в сільській школі комп’ютер. Але ж комп’ютери є в кожного вдома. І, до того ж, моя особиста думка як учителя – жодній людині комп’ютер розуму не додав.
Але я вам скажу ще й таке. Я вчителювала у Чернівцях, у досить великій Доброводівській школі на Уманщині. І зробила висновок: немає значення, де працюєш – у великій школі чи в маленькій. Любиш дітей, добре тобі з ними – ну то й добре. Ну, а якщо не любиш дітей...
Учительська професія стала настільки непрестижною, що дуже мало хороших, обдарованих дітей ідуть здобувати професію вчителя. У педагогічних вишах і технікумах кажуть нам: привезіть навчатися хоч когось! А потім ці вчителі приходять у школу – і їм дуже важко працювати.
В цьому році ми запрошували працювати вчителів-пенсіонерів, бо не було кому навчати діток. І цього року з нашого села лише одна дитина поступила в Уманський педагогічний університет на математичний факультет. Лише одна. І якщо вона не повернеться до нас, то хто за п’ять років навчатиме наших дітей математиці? А ще й при цих нових програмах, підвищених вимогах, коли не знаєш, за що братися. Програми міняються щомісяця, підручники перевидаються щороку, і стають чим дальше, тим гірші.
Тому й важко працювати вчителем. Важко працювати не з дітками, а з паперами. Стоси паперів... І – курси, курси, курси! Здавалося б, чому можна навчитися, пропрацювавши 32 роки вчителем? А в понеділок мені – знов на курси...
Людмила Петрівна Нівеська, заступник директора Багвянської школи Буцької ОТГ Маньківського району
* Коментар журналістам у День захисту дитини 1 червня 2019 року.
реклама
Коментарі
На курсах у Черкасах суцільне відірване від реалій педагогічно-повчальне теоретизування. Нудно.
Стрічка RSS коментарів цього запису