... за столиком пил кофе мой одноклассник. Мытница, теплый июньский вечер. Иду за стойку и себе взять чего-то.
Пока суетится официант, думаю: “Как разговаривать-то с ним?” В голове крутится что-то типа: “В Кейптаунском порту с пробоиной в борту “Жанетта” поправляла такелаж...”. Только где найти такелаж под такие пробоины?
Знаю, что воюет. Еще с АТО, которая(как он скажет после) “была еще легкой прогулкой”. Воюет в серьезных войсках. С 24.02.2002. Поэтому ни ФИО, ни части, ни географических названий.
...так вот: если в портовом кабаке тип с таким лицом просит у тебя огоньку, ты ему отдашь кошелек и будешь благодарить, что сохранил жизнь. Плюс “рама”, как у докера с 20-летним стажем. Плюс выражение глаз, которое невозможно передать...
- Що, очі скляні? – спрашивает.
- Да, есть такое...
- У будь-якому місці йду вулицею, в кросівках, шортах – нема різниці…Всі тецекашники мовчки обходять…
С 2014 года он “забыл” русский язык. Как многие из нашего поколения. Язык детства и юности не выдержал испытания жизнью. Потому дальше пишу – с поправкой на жизнь...
- Знаєш, - кажу його дружині наступного дня, - в школі ми з ним терпіти одне одного не могли. Два альфа самця на одній галявині. Твій був на мармизу солоденький. За ним дівчата сохнули. Я ж намагався компенсувати дефіцит привабливості грубою фізичною силою…І все то зникло, ніби й не було. Подивись, який тепер брутальний мачо, чоловік твій…
Не спитати про то не можна було…
- Як ти з психікою домовляєшся? Ну, щоб з котушок не злетіти?
- А мені давно все «по фіг» (звісно, в оригіналі було вжито виразніше формулювання)…
Він з тих вояк, що, виходячи на «полювання», отримують наказ «полонених не брати».
«Під..в» йому не шкода.
Шкода своїх. Загиблих, яких привозив ховати. Скалічених (як вони житимуть? чи зможуть? чи не кинуть їх, калік, дружини? чи не «прокине» з грошима та лікуванням батьківщина?).
- До чого все йде?
- Думаю, місяці чотири-п’ять – і ми дотиснемо…
- Кабінетні й диванні аналітики іншої думки…
- Так відчуваю. «П…ри» ставляться до своїх, як до непотребу. На моїх очах за два дні в одній посадці вони полк людей поклали. Уявити стільки трупів на клаптику землі можеш?
- Їх більше. Ми - на утриманні в НАТО. І думаєш - переможемо?
- Варіантів більше не бачу…Ні, є один: нас всіх повбивають…
Він п’є лише безалкоголку. Каже, цистерну свою давно покинув на вокзалі в Крижополі. Та й навіщо? Полегшення на годину-півтори. А за цей час через дурь твою товариші можуть загинути…
І розмова в нас – не вечір спогадів однокласників. Він ні про кого не питає. Бо всі наші для нього зараз – то з якогось іншого життя, яке зараз -на волосині.
Взагалі, він схожий на механізм, що функціонує в режимі «економ». Голова має прораховувати ходи, а не «перемотувати» спогади про вбитих тобою, про смерть, яку бачив, про те, що твоє життя може припинитися будь-якої миті. Тіло повинно отримувати калорії, спати, качатися і не підставлятися. На собі в свої 50+ він має тягати ще понад 20 кіло спорядження. І стрибати по посадкам, мов горобчик.
Двічі поранений. Один раз – легко. Другий – геть не легко. На ВЛК не пішов. Людей на передку зараз – катма…Зі своїми – тепліше й спокійніше. У Черкасах, каже, я фізично не можу бути довго…Ще хіба поспати, трішки поплавати…
- Як ти дурні думки з голови ганяєш? – дружину його питаю.
Вона, до речі, - як для нього народжена. Він – запальний, холерик. Вона – врівноважена, некваплива, вихована. Кожна слово, перш ніж з вуст зліта, проходить через три сита перевірки. Та й молоденька ще зовсім. Ревнуватиме її років через 10-ть – їсти не зможе))
- Фітнес, - каже. – І – не думати. Бо накриває тієї ж миті.
Він не високо цінує З. Каже, що дута фігура. Понтів й шаблонного мислення, попри його ніби західну освіту – через край.
С., вважає, - трудяга. Хоча й совок, радянське військове училище, і радянщина з нього лізе. Зате постійно на фронті. Не показушний.
Згадую, що в шкільні роки він часто був задавакою. Половина розповідей – знімай локшину з вух. Нікуди те потім не зникає. І тепер «свистить». Але навіть якщо на 70 % свистить; навіть на 90-то… Решта в нього – на обличчі. І в погляді. Він бачив смерть. Він сам забирав життя у ворога. І сам будь-коли може піймати «свою» кулю.
…Знайшов от фото. Тут нам по 10 років. Новорічний КВК. Регочемо, боремося за переможні бали. Раденькі, бо дурненькі!
Збережися після 1991-го СРСР – війна б прийшла до нас у 20-25 наших років. Життя пожаліло, до 2014-го пожили мирно.
І тепер спілкування таке, що слова нерідко зайві. Тому зустріч нашу вчорашню просто поставив у себе «на паузу». І все на цьому. Поки що.
Віктор Борисов, редактор сайту "Провінція"
*допис з "ФБ"
