Тимошик: Творець журналістики, яку ми втрачаємо

Творець журналістики, яку ми втрачаємо: з людським, чесним, правдивим і національним обличчям

2 січня виповнюється 65 років від дня народження відомої не лише в Черкаському краї, а й за кордонами України журналістки Катерини Таран. А 5 січня буде рівно два роки як пішла вона в засвіти.

Студентка із Сахнівки, де був телескоп

Ми познайомилися й відразу заприятелювали  не в студентській аудиторії, де вже провчилися  перші два тижні, а… на картоплі.

Так зване картопляне посвячення в реалії радянського життя проходив чи не кожний студент тієї пори. Цілими курсами зривали з лекцій, садили в автобуси, що організовано припарковувалися біля університету, і виїздили на «неозорі колгоспні лани». Бувало, що на день-два, а бувало – на місяць.

Комуно-більшовицька система, зігнавши насильно селян до колгоспів, щороку не могла дати раду щедрому ужинку від землі-годувальниці. І чи не половина того земного дару щороку мала пропадати дорогою з поля до міської крамниці. Тоді керівна партія згадувала про студентів, наукових співробітників, військових. Часто таким авралом молоду  дармову силу кидали залатувати управлінські дірки тієї системи, яка на пору так званого розвинутого соціалізму вже починали прогнивати й розвалюватися.

У деталях пам’ятаю те перше наше знайомство більш ніж 45-річної давності на теплому вересневому полі за броварськими Заворичами.

- Так оце ти той комсорг якогось чернігівського села, що  розказував із «Старшокласника» про школярів-дроворубів для одиноких бабусь? - ніби як відкриття гукнула на вітер у мій бік Катя, назвавшись, що вона із черкаської Сахнівки.

Почувши слово Сахнівка, відкриття для себе зробив уже я. Висипаючи  до кагату наповнену бульбами корзину, вигукуючи їй у відповідь:

- А чи не ти ото так гарно розказувала по «Старшокласнику» про космос і зорі, які вам видно прямо з класу?

«Старшокласник» -  це радіопередача тодішнього республіканського радіо, яка упродовж багатьох років щотижнево виходила в ефір вівторками о вечірній порі й повторювалася п’яницями о ранковій. Вона збирала мільйонні аудиторії, спонукала слухачів писати листи, готувати інформаційні добірки. Головними дійовими особами тієї  легендарної на сьогодні радіопередачі були школярі старших класів з усієї України.

Інтерв’ю Галини Дмитрієнко із десятикласницею одного звенигородського села Катею Таран виявилася настільки цікавим, що запис його повторили ще раз, а сама школярка стала регулярно надсилати на ту передачу інші інформації про добрі справи в школі, які творилися під орудою їхнього   дивного директора Захаренка. І чи не всі вони озвучувалися. Тому й звучала Сахнівка на всю Україну. Тому й згадалася вона мені та тому полі.

Щоб завершити сюжети із «Старшокласником», які спочатку заочно, а згодом і наяву познайомили нас, варто наголосити й на такому факті. Провідна кореспондентка республіканського радіо Галина Дмитрієнко, голос якої й сьогодні пам’ятає старше покоління українських радіослухачів, відіграла чи не визначальну роль у професійному становленні Каті як талановитої радіо- а згодом і тележурналістки.

Формування світогляду  на залишках хрущовської відлиги

Коли першокурсників київського журфаку, незабаром після повернення «з картоплі», ділили на спеціалізації (газетна, радіо- і тележурналістика), Катерина Таран однозначно записалася в радіогрупу. Адже довідалася, що майстер-клас за цим напрямком нашої майбутньої професії  вестиме саме Галина Дмитрієнко.

На радистів і телевізійників конкурс був найбільшим (із більш ніж ста студентів туди набирали лиш по десять чоловік). Вона пройшла без найменшої заминки. Передусім тому, що її відразу впізнала керівниця цієї спеціалізації, як юну й оригінальну  співавторку свого інтерв’ю. Незабаром у групі радійників Таран стали називати зіркою і великою симпатією їхньої украй зіркової Дмитрієнко.

Від пори розподілу першого курсу на спеціалізації почалося справжнє навчання омріяної нами ще зі шкільної пори журналістики.

У ті часи конкурси на факультети журналістики, яких в Україні було лише два – у Київському та Львівському університетах (не порівняти з нинішніми 60-ма), були справді жахаючими. У рік нашого вступу (1973) - понад 25 чоловік на місце. Певною мірою, авторитету професії сприяла двосерійна мосфільмівська кінострічка  „Журналіст”.  Вона вийшла на екрани  наприкінці 60-х, а на початку 70-х років дійшла й до сільських глибинок – демонструвалася навіть у сільбуді нашої загубленої й забутої Богом Данини. Романтикою нових доріг, цікавих зустрічей і драматичних колізій сповнене життя головного героя цього фільму, в позиції і діях якого глядач убачав уособлення правдошукача й правдолюбця, захисника несправедливо скривджених і грози для знахабнілих начальників на місцях. Принаймні, таким сприймався носій цієї професії в моїй уяві після перегляду фільму.

Силу й авторитет слова, надрукованого в будь-якій газеті, тоді відчували мільйони простих радянських людей. Залишки такої сили ще дихали зі шпальт і центральної, і місцевої преси наприкінці короткої в часі хрущовської відлиги. Ця обставина на багато літ зробила професію журналіста і престижною та романтичною, і складною та відповідальною. Тому вступ на факультет журналістики був заповітною мрією сотень і тисяч радянських юнаків та дівчат.

А чи мали шанс, за умов такого шаленого конкурсу, вступити «на журналіста» вихідці із сільської глибинки? Такої, де в бібліотеці замість творів Діккенса чи Бальзака переважали класики марксизму-ленінзму та інший ідеологічних мотлох; де іноземну мову нерідко викладали вчительки, які мали  первинний фах математика чи фізика; де про платне репетиторство нічого й не чули?

Відповідь моя однозначна: мали й могли. Адже критерієм вступу були тоді не батькові гроші чи його зв’язки із сильними світу того (ці ганебне хабарництво обперезає масштабними метастазами усю міністерсько-ректорсько-деканатську вертикаль вищої української школи незабаром), а інші чесноти й набутки абітурієнта. Передусім такі як любов до слова, талант і перший творчий доробок, якого ти міг набути в районній чи обласній пресі. Або на радіо.

Звісно , що при відборі на факультети журналістики перевага надавалася абітурієнтам-виробничникам. „Журналістика – це життя”, - любили повторювати тодішні навчителі, цілком справедливо нагадуючи нам, що описувати це життя має право лише той, хто пізнав його, хто щось уже пережив, переосмислив, хто здатний не лише переповідати почуте чи побачене, а й глибоко, переконливо аналізувати факти, явища.

Утім, перевага товариству так званих робітфаківців (а ми, вчорашні десятикласники, не раз доброзичливо і з любов’ю до своїх старших однокурсників  називали те товариство „перестарілим”) не означала,  що вчорашніх школярів на факультет брали неохоче. Брали й охоче. Але за умови, що їхній творчий доробок, опублікований у будь-якій газеті чи журналі до закінчення школи, мав справити на приймальну комісію неабияке  враження.

Творчий доробок Каті Таран ще до закінчення школи був саме таким.

Місс Кет обрала Черкаси

У розбурханому й різнохарактерному студентському середовищі важко знайти таких, кого б любив чи ким би захоплювався увесь курс. А нас, на першому журналістському курсі набору 1973 року, було аж 108. Але ця моя однокурсниця відразу потрапила до незначного числа тих, з ким кожному було легко, просто, надійно і весело.

Своєю життєрадісністю, винахідливістю, незмінною загадковою посмішкою, здатністю миттєвого відшукування потрібного слова навіть у довгій кишені могла нейтралізувати найзатятішого диспутанта чи найвимогливішого викладача. Такого, наприклад, як «англічанка» Валентина Альфонсівна. Ця рафінована киянка славилася в університеті тим, що не любила вихідців із села і завжди занижувала їм оцінки. Лиш одну Катю, яка також була в розумінні цієї викладачки  «селючкою», таки визнала за осібну. При всіх називала по-шляхетному – Місс Кет. Так і ми в групі, в якій училися разом п’ять літ, зверталися до своєї осібної однокурсниці.

Вона завжди марила романтикою доріг, на які такою щедрою є наша журналістська професія. Тому й подалася на три місяці на переддипломну  практику в російську глухомань – на Тюменщину. Казала, що хотіла глибше пізнати загадкову сибірську тайгу й людські характери, які та гартує.

Об’їхала (потягами, повоєнними полуторками, бульдозерами), облітала (гвинтокрилами), проплила (військовими катерами й звичайними саморобними човнами)  чи не увесь той непрохідний Сибір із таки важкезним на ту пору переносним радійним апаратом для запису живих голосів.

Її голос вже пізнавали в найвіддаленіших закутках тайги. Щирі й доброзичливі радіослухачі писали в Тюмень схвальні відгуки та подяки на адресу молодої оригінальної журналістки.  Надто ж земляки-українці, яких у тих краях були сотні тисяч і які в ту пору ще не боялися признаватися  про свої національні корені-витоки.  А тюменські радійні начальники й на роботу переконливо запрошували, обіцяли житло і швидкий кар’єрний ріст.

Але місцем другої, вже самостійної, житейської пристані вона свідомо  обрала рідні Черкаси. Там зазнала і злетів, і падінь - у нашій професії вони зазвичай незмінно сусідять.

Її  журналістське кредо і її герої

Професійна і громадянська зрілість покоління журналістів, про яке пишу, припала на часи коли стара компартійно-тоталітарна система, якій ми первинно покликані були служити,  як слухняні гвинтики єдиного  механізму, ламалася на очах.

На уламках цієї система творилася нова держава і нова українська журналістика покликана була стати попереду цього непростого, оміряного сотнями років наших попередників, творення нової України і нового українця.

Катерина Пилипівна відносилася до когорти тих, далеко не багатьох, журналістів, які із щирим переконанням і незборимою ніким відданістю ідеї українського національного відродження стала в ряди творців такої журналістики.

То мала бути передусім журналістика світоглядна, з людським обличчям і толерованими Етичними Кодексами різних журналістських спільнот різних часі і народів. Такими передусім є точність і правдивість факту, недопущення оприлюднення факту внаслідок підкупу чи власної вигоди, несумісність наклепу або ж плагіату з професією.

До цих чеснот світової якісної журналістики справжні українські журналісти-професіонали  додавали ще й патріотизм, чітко виражену україноцентричну позицію. Такі не приймали нав’язуваних новочасними теоретиками-комунікаторами стандартів щодо так званого баланс новин. Бо глибоко розуміли, що за умов штучно підрізаного генетичного коду нації нова журналістика, як свого часу і література, має виконувати місію націє творця і державотворця. Надто ж коли на верхніх щаблях влади – від району до центру – опинялися національно кастровані та безмовні боягузи-кар’єристи.

Погляньмо на  героїв її радіо та телепередач, також численних нарисів та інтерв’ю в пресі: поет і журналіст Василь Симоненко та його біль за долю українського в Україні; родина митців Нарбутів, у творах яких ніби відкриваєш національний код нації;  композитор Анатолій Пашкевич та його «Степом, степом…», що викликає очищувальні сльози; правдолюбець і патріот Олександр Кулинич,  в’язень двох концтаборів – радянського ГУЛАгу та німецького Дахау, який не побоявся на камеру правдивої журналістки пояснити, чому полон у німців йому було легшим, ніж у росіян…

Кожний такий матеріал спонукає думати, аналізувати, наслідувати. Він людяний  і сердечний.  Він стверджує правду і закликає за неї боротися.

Із закономірного  бажання захистити, ствердити саме таку журналістику ми з Галиною Дацюк затіяли були наприкінці десятих років написати своєрідний посібник для молодих журналістів.  Шукали, кого ще із однокурсників можна було б «підпрягти» до цієї доброї справи. Зголосилася Катя Таран із Черкас.

Тексти Каті у цій книжці  (а йдеться про «Історію одного журналістського курсу» виділені в два окремі розділи: «Наш журфак – подарунок долі» та «Суб’єкт в об’єктиві». Останній складають її мініатюри, які вона прагнула пізніше видати окремою книжкою. У її розділах  - низка промовистих роздумів. посилів, коментарів , мотто. Вони найкраще характеризують не поцінований достойно талант, не пізнану сповна Особистість, яку ми сьогодні втратили .

Її опоненти

Вона мала осібний характер, гартований долями не одного покоління її гордого і невпокореного ніким хліборобського роду. Такі не прогинаються, не «танцюють» перед начальством, не випрошують нагород. Такі завжди мають свою думку, і не бояться її відстоювати. Такі обирають правдолюбство і честь. І таких не люблять. До пори до часу їх терплять, але шукають нагоди позбутися.

Журналістку високої професійної проби витісняли з Черкаського обласного телебачення - довго, підступно, уперто. Різних пережила начальників, але найболючіші удари переносила від тих, хто мало тямив у професії, але вмів дружити з владою , догоджати їй і «капати» на неугодних. І таких, як відомо, у нашому цеху надто багато.

Її телепередачі та документальні фільми стало показували у світовій телевізійній мережі, її неодноразово запрошували на журналістські майстер-класи та форуми до США і Китаю. А в себе в Черкасах вона виявилася не потрібною. Точніше, невгодною. Тут направду як за Біблією: «Не буває пророка без честі, хіба тільки на батьківщині своїй…».

Пробувала виживати самостійно. Створила, привнесла «свіжу кров» у новостворену телестудію «Рось». Створила потужні авторські програми, запровадила прямі ефіри, запрошувала в студії людей мислячих, патріотичних, які не боялися казати правду. Втім дилетанти й не патріоти незабаром і тут зробили свою чорну справу: Катерина Пилипівна змушена була залишити своє найкраще творче дітище.

З головою кинулася викладати фахові предмети на спеціальності «Журналістика», яку відкрили в Черкаському університеті. Зуміла швидко влюбити в себе студентів. Її там називали не інакше, як легендою сучасної журналістики. І «доторкнутися до легенди» стало честю кожного черкаського студента-журналіста.

Втім, те було коротко, «певний час». Знаю, що і там така відносилася до категорії «не прижилася». У журналістську науку від середини 10-х років на місце журналістикознавців – вихідців із практичної журналістики прийшли вихованці «комунікаційно-каналізаційних» технологій, піарники і рекламними. Такі встигли вже замінити науку про журналістику соціальними  комунікаціями. Таким професіональна, порядна, патріотична журналістика українки за кров’ю і станом душі, мораллю невпокореного нашого села Катерини Таран була чужою, не зрозумілою, не потрібно.

На традиційні щоп’ятирічні зустрічі з однокурсниками (а від 1999 року вони вже проходили не в нашому жовтому корпусі, а в казенному приміщенні вищої партшколи  на колишній вулиці Мельникова) вона перестала їздити від 2008-го. Тоді припадало 30-річчя нашому випускові. Фраза, яку сказала на моє запитання про причину такого її рішення, зафіксована в нашій спільній книжці:  «Відчуваю себе білою вороною в чорному пір’ї на чужому святі. Бо це шоу для піарників, рекламістів, близьких до влади людей, які пишуть, переважно осанну. Справжні ж літописці тут ні до чого».

Прощання по-російському

У січні 2019-го їй уже не судилося поїхати на Різдво до своєї 90-літньої  матері в рідну корсунь-шевченківську Сахнівку. Туди, до своїх витоків, мрій і натхнень, до своєї першої житейської пристані, саме в цей день вона щоразу поспішала ще від студентських літ. Хоч тоді це було непросто. Хто вчився в університетах радянської доби, добре знав, що перший екзамен зимової сесії завжди припадав на передріздвяну пору або й на самий день Святвечора. Так придумала влада. Щоб студенти не переймалися «пережитками минулого».

Початок довго, 64-го, року свого життя вона прожила всього лиш три дні… Її серце перестало битися 5 січня, за добу до чи не найбільшого в християнському світі свята – Різдва Христового.

Прощалися із Заслуженою журналісткою України Катериною Таран 8 січня 2019 року у спеціально спорудженому  українською владою для таких церемоній приміщенні -  Черкаському будинку трауру.

Ті близькі й друзі, хто їхав на цей похорон до Черкас із Києва чи інших країв, сподівалися, що міська й обласна влади бодай у якийсь спосіб відреагують на цю печальну подію, віддадуть останню шану людині, яка упродовж десятків років вірою й правдою служила рідному краєві; яка  потужно прославляла його на різноманітних всеукраїнських і світових ефірах; яка так професійно долучилася  до оновлення  інформаційного поля дорогого кожному українцеві Шевченкового краю, до втілення сокровенних заповітів Кобзаря.

Однак тодішня черкаська влада знехтувала й цією давньою українською традицією.  Не прийшла,  не пошанувала, не вважала за потрібне прислати від імені себе бодай  якого клерка з відділу преси обласної чи міської адміністрації.

Промовляла одна людина – представниця похоронного бюро. Сухим, безстороннім і  монотонним голосом вона зачитала коротку біографію, а далі, на цілий аркуш, стала перелічувати публічно діагнози покійної, від яких, вона, мовляв, і померла.  Нечувано, по-дикунськи. Такого жахіття ніде не довелося чути й бачити.

Не знайшлося в тому залі нікого з черкаських журналістів чи колег, хто добре знав її, в кого на очах відбувалося оте фарисейство з її витісненням із професії, хто б сказав громаді прямо і чесно:  Катерина Пилипівна померла не від діагнозів;  укоротили їй віку прямі й приховані опоненти та заздрісники, також і байдужість близького оточення.

І це - гірка правда нашого буття в професії. Якщо для тебе Журналістика - не ремесло, а покликання. І стан душі. І група крові...
Найболючіше і найнесправедливіше в тій дивній офіційній тризні було те, що офіційна представниця похоронного бюро українського міста Черкаси зачитувала той сухий і примітивний текст… російською мовою. Мовою держави-окупанта, яка на момент похорону вже п’ятий рік вела проти України і української мови неоголошену війну.

Поміж реалій та ілюзій

Кажуть, бажання тих, хто відійшов за небокрай, слід виконувати.

Неперевершена радіотелевізійна журналістка й невиправна оптимістка Катерина Пилипівна  Таран, уперто змагаючись із хворобою, не встигла виконати одну із заповітних мрій. В своєму останньому інтерв’ю (черкаській газеті «Нова Доба») сказала про це бажання так: «Мрію видати книжку за попередньою назвою «Поміж реалій та ілюзій». У ній – про мій життєвий досвід, роботу, плани й сподівання, радощі й випробування. Вона, власне, майже готова. Хотіла б іще видати захалявничок оповідок під призмою гумору..."

Це вона сказала за рік до смерти. Отож, до книжки її руки вже не дійшли.

Тепер ми, колишні однокурсники та однодумці, разом із її родиною, виконали це бажання. Восени 2020-го передали на руки читачам книгу Катерини Таран  «Поміж реалій та ілюзій».

Підсумовуючи тривалу в часі роботу з відбору, систематизації та редагування значного за обсягом архіву  журналістки Катерини Таран, вважаємо за необхідне навести таку цитату відомого публіциста Михайла Слабошпицького:  «Наш час має невеселу особливість. У ньому швидко забувають тих, кого не стало. Треба знову й знову нагадувати про них. Щоб їхні імена не випадали з інформаційного простору».

Наш задум полягав у тому, щоб увічнити для історії те найкраще , що вийшло з-під пера, що прозвучало в радіо- та телевізійних сюжетах цієї непересічної особистості новочасної української журналістики.

Структурно її творчість Катерини Таран розділили на шість розділів.

«Веселки над калюжами» представляють ту частину творчої спадщини, яка позначена іскрометним гумором, умінням авторки бачити небуденне в буденному, здатністю її оцінювати складні житейські колізії  й факти крізь призму сміху. Сміх і жарт, до яких вона вдавалася, інколи через силу, допомагав їх виживати і тримати себе в тонусі.

Уміщені в розділі «Мої герої» кращі нариси презентують ту журналістику  і публіцистику, яку толерувала Катерина Пилипівна – світоглядну, патріотичну, людяну, справедливу. Побідне характерне й для нарисів з її зарубіжного блокнота, що об’єднані в розділ  «З доріг далеких».

Нотатки із численних записних книжок, які зазвичай системно веде кожен журналіст-професіонал,  вмістилися в розділи «Сторінками журналістських блокнотів» та «Суб’єкт в об’єктиві». Здебільше це з почутого і прочитаного -  неповторні думки, емоції, переживання, зафіксовані скорописом у момент першої хвилини їхнього сприйняття вразливим серцем. Вони б могли розчинитися в плині часу, вивітритися з пам’яті, розгубитися на житейських дорогах. Та ці записнички стають тепер документом доби і яскраво доповнюють багатогранність характеру й талану її авторки.

За своє коротке життя пані Катерина взяла  й озвучила сотні інтерв’ю, як найпоширенішого жанру журналістики. Але давала інтерв’ю, тобто говорила про себе на люди, дуже мало.  Тому до розділу «Інтерв’ю з Катериною Таран» потрапило лише три її розмови-зізнання.

І насамкінець останній розділ – «Спогади». Він полягав у тому, щоб «знайти час і написати спогад про Катю із того пам’ятного й цікавого, яке могло би бути корисним і для читачів, і для майбутніх журналістів - хто сторінку-дві, а хто - абзац-два; головне - щоб щиро і цікаво». Приємно вразили ті, від кого не сподівалися отримати такі щирі й цікаві відгуки. Рівно ж розчарували ті, на матеріали яких розраховували. Розчарували тому, що дружбою з такими дорожила свого часу сама Катерина Пилипівна. Але так є. І тут ні до кого – ніяких коментарів.

Час і обставини завжди викристалізовували  справжнє і ситуативне, щире і кон’юнктурне.

І саме про це мають передусім знати ті, хто сьогодні приходить вчитися на "журналіста". Тому ця книга буде й для них.

Якщо ти робиш добро…

В одному зі своїх інтерв’ю (в цій книжці також поміщене) на запитання «Чим керуєтеся в складних житейських обставинах?» Катерина Пилипівна зізналася: заповідями черниці Терези. І навела одну з них: «Якщо ти робиш добро, люди звинуватять тебе в потаємній корисливості і себелюбстві. І все ж – твори добро!»

Вона толерувала журналістику світоглядну - з людським, чесним, правдивим і чітко вираженим національним обличчям. Саме така журналістика в нас сьогодні цілеспрямовано і методично витравлюється, вихолощується чиєюсь «невидимою вказівкою». Натомість усе більше стає журналістики продажної, піарно-фейкової, яка знахабніло насаджується суспільству олігархами-власниками ЗМІ.

Катерина Пилипівна Таран усе своє свідоме життя вперто і наполегливо творила Добро. Вона малювала правдиві картинки життя правдивих українців талановитим пером, щирою душею і не фальшивим голосом.

Як справжня журналістка і патріотка, не на словах, а на ділі боролося за поганьблену чиновниками та їх попихачами «з народу» Українську Правду.

Таких журналістів у нас тепер стає все менше…

Микола ТИМОШИК,

доктор філологічних наук, професор,

викладач журналістики

Київського національного університету культури і мистецтв

м. Київ