Ім’я черкаського художника Геннадія Михайловича Волошенюка маловідоме у нашому місті. На його долю випало багато страждань, довелося пережити й Голодомор 1933 р., вольфрамові рудні, заборону компартійних органів на виставки та постійний нагляд КГБ. Усі ці події відобразились у його картинах, але все ж дитячі спогади про Голодомор були чи не найсильнішими.
Геннадій Михайлович Волошенюк народився у 1925 р. у с. Вербовець Катеринопільського району на Черкащині. Рано залишився без батька. Став свідком і пережив Голодомор 1932-1933 рр. Побачене назавжди закарбувалося у свідомості майбутнього художника, що пізніше вилилося у його картинах.
Закінчив Пензенське художнє училище. Там написав свої перші картини. З початком німецько-радянської війни повернувся в Україну, але довго побути на батьківщині не судилося: був вивезений нацистами на каторжні роботи до Німеччини. Після війни повернувся у Катеринопіль, де працював художником-оформлювачем у місцевому Будинку культури. У 1947 р. Геннадій Михайлович був заарештований і засуджений до десяти років виправно-трудових таборів за так звану «антирадянську агітацію».
Відбував покарання на Колимі, працював у штольнях у каньйоні по видобуванню вольфраму. Ті, хто попадали в штольні, більше року не витримували, помирали від силікозу. На очах Геннадія Михайловича померло десятки в’язнів. Він вижив чудом: лікар табірної лікарні, теж в’язень, порадив йому симулювати гостре хронічне запалення нирок. Таким чином вдалося отримати роботу на поверхні.
У 1956 р. відбув покарання і був звільнений зі зняттям судимості. Працював художником у Магадані. Там вперше взяв участь у обласній виставці художників Сибіру і Далекого Сходу, де отримав Диплом І ступеня за роботу «Морський пліт». Його робота згадується у альманасі «На Севере диком» та входить до каталогу виставки картин. У 1956 р доля привела його у Черкаси, де він працював у Товаристві художників, став членом художнього фонду і паралельно займався творчістю. Його роботи не раз демонструвалися на обласних і республіканських виставках.
Геннадій Михайлович викладав малювання у дитячій студії образотворчого мистецтва с. Вергуни Черкаського району, передаючи свої вміння майбутнім художникам.
У 1975 р. на честь свого 50-річчя художник підготував свою першу персональну виставку у Черкаському художньому музеї, яка була вже майже повністю змонтована. Але відкритися їй не судилося ‑ заборонили начебто за наказом Черкаського обкому компартії. Очевидно, не могли пробачити художнику його минулого, те, що був засуджений і перебував у сталінських таборах. Не бралося до уваги, що судимість була погашена і знята ще у 1956 р. Навіть перед колегами-художниками його виставляли як невиправного «ворога народу». Як казав тоді Геннадій Михайлович: «І я тоді зрозумів, що сталінсько-беріївський ярлик, начеплений мені ще 1947 р. буде душити мене до кінця моїх днів. Брав чорний відчай. Не хотілося далі ні працювати, ні жити. І раптом згадав заповіт товариша по концтабору, який наказав мені «вижити, щоб показати колись світові своїми картинами всі жахи сталінських таборів»
І художник працював далі, виконуючи настанови товариша.
У 1979 р. та 1984 р. у м. Ярославль і м. Черкаси, тоді містах-побратимах, проходили спільні виставки ярославських та черкаських художників, після яких робота «Бліндаж» Г. Волошенюка потрапила у фонди Ярославського художнього музею.
За своє життя Волошенюк працював у різних жанрах. «Правда життя – моє кредо, - говорив Геннадій Михайлович. - І я його завжди дотримуюсь». Як людина, що пережила Другу світову війну, чимало своїх картин присвятив подіям війни, ветеранам, які звільняли місто Черкаси.
Тема самопожертви заради спасіння інших людей під час війни відобразилась у картині «Подвиг лікаря Сєчіна». Картина розповідає про підпільний лазарет у Вереміївці Чорнобаївського району під час ІІ світової війни. Особливе місце мала б займати шевченківська тематика, якою почав цікавитись митець, наприклад, одна з робіт картина «Кобзар у гурті рибалок Черкас». У планах Геннадія Михайловича було продовжити роботу над цією темою. Відвідавши Моринці, він навіть зробив кілька ескізів.
Вражають глядачів картини, створені на основі його дитячих спогадів про Голодомор 1932-1933 р. та сталінські табори, які пройшов художник.
Так виникла серія картин «Геноцид. Розгул сатани». Серію з 20 картин Волошенюк присвятив 60-річчю Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Виставка з однойменною назвою була представлена у Черкаському обласному Будинку вчителя.
Незначна частина цих картин після смерті художника у 2003 р. була передана до Черкаського обласного краєзнавчого музею. Про більшість з них зберігся лише коментар, зроблений відомим черкаським письменником і дисидентом-шістдесятником Василем Захарченком, який написав кілька статей про Г. М. Волошенюка та серію картин «Геноцид. Розгул сатани». Тому опис подається без змін. Джерелом став машинописний текст, який зберігся з часу експонування виставки.
1. Картина «Каньйон». З присмерку глибокого кам’яного каньйону встають сторожові вишки концтабору, чорні ряди бараків за колючим дротом. З однією зі скель дивиться примарно гігантський барельєф людожера Сталіна, висічений самими в’язнями за додаткову пайку хліба. А внизу посувається до штолень довгий ряд дрібненьких, з висоти погляду вождя, зеків. Колона слухняних гвинтиків. Картина виконана в похмурих темних тонах, над каньйоном кривавиться страшне багряне небо. Це і є те саме сталінське пекло. З якого пощастило вирватись тільки одиницям із тисяч і тисяч». У цьому каньйоні катувався і сам автор.
2. «Вирок». Гігантська темна підворітня, під якою чиниться судилище над інтелігенцією. З одного боку змучені і все ж з одухотвореним обличчям люди. Жертви червоного Сатани, з іншого - звірячо-похмура «трійка».
А за підворітнею – ясні кольори, серед них, багато червоного і сонячного. Всезагальна ейфорія, свято натовпу і скрізь він, батько Сталін – у серцях, у душах. Здається і в самому повітрі, нікуди від нього не дінешся. Не сховаєшся. Тільки він має право вирішувати, кому бути по той бік підворітні, а кому по цей бік».
3. «37-й рік». У вагонах, що їдуть до Сибіру, жінки й діти. Їх виселяють, нищать разом з ворогами народу. На одному товарному вагоні крейдою написано: «Люди. П/Я №3617». Жахлива деталь (документальна подробиця», яку не видумаєш, яку бачив своїми очима художник.
4. «Розстріляний». Лежить, застрелений в притул з автомата в’язень за те тільки, що задумав утекти і про цей його намір донесли охороні табору. Розчинені ворота табору. У воротах стовпилися в’язні. Їм охоронці показують застреленого, даючи цим зрозуміти, що таке буде з кожним, хто хоч тільки на мить подумає про можливість втечі».
5. «Дари вождю».
6. «Сатана в Божому храмі». У відчинені двері світлого храму вриваються чекісти на чолі з Дзержинським. Тут гра на контрастах – білий-білий з райдужними розписами храм і чорні постаті чекістів».
7. «Могильники». Колимський пейзаж. Темні сопки й широкі-широкі шляхи, якими женуть і женуть багатолюдні колони в’язнів на вірну смерть. На передньому плані умовно виконані постаті Сталіна, Дзержинського та їхніх поплічників. Поряд чорні ворони вичікують на здобич. На задньому плані білі птахи полишають цю страшну долину».
8. «Долина смерті». Темрява. Вдалині огороджений концтабір, в який етапом гонять тисячі приречених на смерть людей. На передньому плані виснажені жінки хоронять своїх дітей».
9. «Комісари». Розбещені, п’яні садисти з червоних галіфе, сміючись, хтиво роздивляються напівголу дівчину, яку привів їм на потіху озброєний нелюд. Полотно вражає пристрасністю та викривальною силою».
10. «Бухта Гертнера».
11. «Сатанинський човен». Круто нахилився човен під червоним вітрилом у розбурханому морі. От-от потоне. У човні розгублені поводирі людства Ленін, Сталін, Берія, Калінін, Жданов, Брєжнєв та інші злочинні діячі радянської імперії. У грізному небі Архангел Михаїл посилає прокляття переповненому «човну дурнів». Полотно відзначається монументальністю, композиційною винахідливістю».
12. «Розстріл царської сім’ї».
13. «Більшовицький кат».
14. «Українська трагедія». Уся земля в цвинтарних хрестах, а коло хрестів гори незахоронених трупів. Голодомор. Над цією моторошною землею-цвинтарем у небі Ісус і його апостоли. Воскресять стражденну Україну чи ні?».
15. «Червоні пришельці». Більшовики вивозять хліб з українського села. Прирікаючи його на голодне вимирання. Над хлібними валками як прокляття апокаліптично палахкотять червоні прапори. Прапори смерті!».
16. «Три колоски». Об’їздчик засік до смерті чоловіка, який, рятуючись від голодної смерті, зірвав три колоски на колгоспному полі. Всього за три колоски був страчений більшовицьким посіпакою. Поряд перелякана жінка обіймає сполохану дитину. Обоє змучені й худі з жахом дивляться на забитого чоловіка. «За що?..» ніби промовляють їх очі, а ті очі вже ледь жевріють, в ті очі вже зазирає голодна смерть».
17. «Сталінський шлях». Над безлюдним шляхом та кладовищем пролітає саме тільки чорне вороння. Та ще на узбіччі дороги одинокі конаючі від голоду постаті. Це той шлях, який вів до вигибання цілі народи».
18. «Дзвони Софії». Багатолюдна площа. Хвилюється море синьо-жовтих прапорів. Обличчя наснажені оптимізмом, вірою в майбутнє. Усе це велелюддя на світлому тлі Святої Софії. Жінка в українському вбранні тримає ікону Божої матері і якось символічно об’єднує всіх, біблійний проповідник. У правому кутку полотна повержені червоні прапори – символ страшної радянської імперії».
19. «В сім’ї вольній, новій». Картина сповнена світла. Динаміки. Люди з українськими прапорами йдуть до пам’ятника Шевченку».
20. «Торжество сатани». В центрі полотна ‑ царська корона, яку експропріювали комуно-імперські сили. На картині відображена історична подія: похорони основоположника комуністичної імперії, передача влади. (Черкаси, Василь Захарченко. Машинопис).
Геннадій Михайлович Волошенюк помер у 2003 р. На жаль, його картини майже втрачені для широкого загалу. Вдалось віднайти місцезнаходження невеликої кількості його картин. Картини «Три колоски». 1992 р., «Дзвони Софії» «Торжество сатани», 1993 р., «Вирок», 1990 р., «На поклін до вождя», 1992 р., «Сатанинський човен», 1992 р., «Червоні пришельці», 1993 р. – перебувають у фондах Черкаського обласного краєзнавчого музею.
Геннадій Михайлович Волошенюк похований у м. Черкаси. Особливих звань і нагород від держави Україна так і не отримав.
Тетяна Григоренко, науковий співробітник Черкаського обласного краєзнавчого музею
* Допис для «Прочерку».
Фото картин - з фондової колекції Обласного краєзнавчого музею.
