Народження і смерть йдуть поруч...Наша сім'я втратила близьку нам людину. Перед останньою церемонією мене попросили написати офіційну біографію мого батька. Ніколи цього не робив...
Кличко – відоме прізвище. Нас, братів, знає багато хто. Ще більше людей чули про наші перемоги в спорті. І, як це часто буває, хтось знаходиться у променях слави і популярності, а хтось залишається в тіні слави, зігравши ключову роль в нашому житті і нашій кар'єрі...
На шляху до досягнень нам допомагав багато хто. І ми багатьом людям зобов'язані і вдячні... Але у «великому колі» є ті, які грають найважливішу, ключову роль у долі кожного з нас... Це наші батьки. Адже вони заклали фундамент всього, чим ми володіємо. Всі наші життєві цінності, норми моралі, риси вдачі – все це від них: Володимира Родіоновича і Надії Ульянівни.
Батьку я зобов'язаний практично всім. Він зіграв одну з найважливіших ролей в моєму житті і житті мого брата Володимира. Батько народився в сім'ї військовослужбовця і сільської вчительки, відразу після війни в маленькому українському містечку Сміла Черкаської області. Думаю, не має сенсу переказувати детально всю біографію батька, вона мало чим відрізняється від життя інших післявоєнних дітей. Відзначу лише, що після термінової служби в армії він вибрав професію військового авіатора. А це вже не просто професія, це доля, яка була схожа з долями тисяч офіцерів радянської армії.
Ставши військовим, вже не вибираєш, а виконуєш – поставлене командуванням завдання, борг перед Батьківщиною...Географія служби була широка, так само як і у багатьох офіцерів Союзу... Росія, Киргизія, Казахстан, Центральна Група Військ, Україна, Німеччина.
Батька сім'я бачила рідко, особливо ми, його діти. Як правило, із служби він приходив, коли ми вже спали, а вирушав, коли ми з братом ще не прокинулися... Вихідні – рідкість, відрядження затягувалися на місяць, а то і на півроку. Але коли, все-таки з'являлася можливість провести час разом, це були дні дитинства, які найбільше запам'ятовуються! Узяти з собою на аеродром, на польоти або стрілянину, на рибалку або полювання, в гори або просто пройтися по лісу, збирати гриби... Пам'ятаю, які були яблука на полігоні, в покинутому саду…
У сім'ї була дисципліна така ж, як і в армії. І твердо знаю, що лише завдяки прищепленим з дитинства ключовим якостям – відповідальності, старанності, цілеспрямованості в досягненні поставлених завдань, – лише завдяки цьому сьогодні в житті виходить досягти результату.
Батько і сам ніколи не жалів себе. І так само вимогливо відносився до підлеглих. Ми, сім'я, пам'ятаємо місяці проведені в госпіталі після завантаження ракетного палива... Нічого дивного в тому, що матері доводилося заліковувати обморожені пальці батька після суворих зим північного Казахстану. Шматками знімали шкіру після будівництва аеродромів в Киргизії. Був на межі комісування по здоров'ю після доведення увіреної йому частини до рівня зразковою в Центральній Групі Військ. Прикладів можна приводити багато... Ми всі дуже сподівалися, що небезпека роботи в Чорнобилі пройшла стороною... на жаль, ні...
Батько учив ніколи не здаватися... і ніколи не здавався сам. Довгих три роки він боровся. Було важко, але йому не звикати...Хоча, у неї... ще ніхто не вигравав...
Вона забрала у нас лише його тіло, але дух батька продовжує залишатися з нами, з його дітьми, внуками, сім'єю, друзями.
Кажуть, людина живе так довго, як довго живе пам'ять про неї. Це означає, що він продовжує жити з нами, в наших серцях, і нашій пам'яті. Так довго, як довго живемо ми... світла пам'ять тобі, Тату...
Віталій Кличко, лідер «Українського Демократичного Альянсу за Реформи» (УДАР), голова фракції «УДАР» у Київраді, чемпіон світу з боксу.
* пост на персональному блозі на «Українській правді»
реклама
