Учора мій приятель задав мені питання: «А тобі що, більше за всіх треба?» – «Що саме?» – «Ну, ти служиш у Збройних силах України, займаєшся волонтерством, витрачаєш на це власні кошти, не займаєшся своїми справами, маєш поганий вигляд. Мабуть, погано спиш».
Так, сплю я погано. Мені не було, що йому сказати. Я сказав, що маю деякі справи, підвівся і пішов.
Минулого тижня я був у Дніпрі у госпіталі. В одному з відділень лікується хлопчина з Умані Віталій, який має тяжку контузію. В нього розмови тільки про друзів. Я питаю: «Що тобі потрібно?» Каже: «Мені – нічого, а от хлопцям бракує того і того». – «А ти як?» – «А я от ще декілька днів полікуюся, мене з цього госпіталю випишуть, і я поїду до хлопців, бо там буде наступ, буде гаряче». Йому, як кажуть, «найбільше за всіх треба»...
У реанімаційному відділенні з тяжким пораненням ноги (прилетіла міна) лежить молодий хлопчина Сергій, поруч із ним сидить його дружина, тримає за руку. У Сергія всі груди в якихось катетерах, крапельницях. Кажуть, помалу йде на поправку, але йому ще лікуватися і лікуватися. «Сергію, як у тебе справи?» – «Та в мене все добре, а от хлопці... Їм потрібна медицина, те, п’яте, десяте... Хлопцям потрібна наша допомога. Якщо мені знімуть шви, я поїду, буду їм допомагати». Йому також більше за всіх треба.
В опіковому центрі через дві стіни лежить екіпаж танку. Весь екіпаж, троє чоловіків, вони в одній палаті. Хлопців витягли з танку, що горів. Без сліз, без болю дивитися на них неможливо. В них рухаються тільки губи, вони всі забинтовані. І один із них каже: «Ось нам знімуть бинти – поїдемо...» Ніхто не каже «додому». «Ми поїдемо на передок, ми досвідчені, ми вміємо...» На цих хлопцях живого місця немає, але їм також більше всіх треба.
Людина, яка прожила більшу частину свого життя і задає такі дурнуваті запитання... Я думаю, йому не варто пояснювати, він нічого не зрозуміє. Що зараз такий переломний період у житті нашої країни, що не потрібно думати про себе, про свої питання, про гроші, про те, де ти їв, де ти спав... Чи взагалі їв і спав. Це не повинно нікого цікавити. Тому я не збираюся нікому нічого пояснювати. Живу як вважаю за потрібне.
Я переконаний, що такі люди, яким не все одно, яким, вибачте, не похеру, вони зроблять усе для того, щоб Україна була квітучою, щоб ми найближчим часом перемогли цього лютого-лютого ворога. Я в це вірю, я знаю – все буде Україна, ми переможемо.
Олександр Цебрій, колишній міський голова Умані.
* Відеозвернення у фейсбуці.
реклама
