- Ми з тобою будемо разом завжди, навіть після смерті.
Почути таке у рейсовому сільському автобусі було не то що незвично. Ні, неймовірно.
Це була фраза з розмови двох жінок, що сиділи позаду мене. Мені дуже хотілося розвернутися та подивитися хто ж вони такі, ці жінки. Та я не наважувалася, розуміючи важливість моменту. Бо вони говорили про саме потаємне.
- Якщо я раніше помру, то я буду там на тебе чекати. А якщо навпаки, то ти. Кажуть, що з неба все відніше і ми там сильніші. І ми будемо допомагати одна одній навіть звідти.
В інтонації жінок не було пафосу чи жартівливості. Вони говорили спокійно і впевнено. Говорили про смерть. Говорили без остраху, звичних для села забобонів та прийнятих невідомо ким правил.
З їх розмови я зрозуміла, що вони давні подруги і вони прощалися. Прощалися надовго, можливо навіки. Вже коли ми доїхали до міста і виходили з автобуса я змогла їх роздивитися.
Цілий день я ходила під враженням від тієї розмови, від тих слів про смерть. Зараз, коли вона щодня поруч, по-іншому про це починаєш думати, сприймати.
Яке ж було моє здивування побачити тих жінок знову на автостанції, повертаючись додому. Тут я вже не стрималася і вступила в розмову з ними, тим більше що одна з них сіла поруч. Від них я дізналася, що товаришують вони давно, ще з дитинства.
Колись Віра, так звуть одну з жінок, поїхала в Турцію на відпочинок і там познайомилася з чоловіком з Марокко. Довго зізвонювалися, переписувалися, а коли почалася війна він наполіг, щоб вона терміново виїхала з України до нього. Зразу ж запропонував вийти за нього заміж. І та погодилася, але тільки за однієї умови. Що вернеться в Україну, щоб допомогти своїй подрузі Олі посадити картоплю. А потім викопати її, помогти з консервацією та заготівлею всього необхідного на зиму.
Чоловік, почувши незвичну умову, здивувався, жахнувся та зрозумівши наполеглевість та непереконливість української жінки, погодився.
І ось Віра в кінці квітня через Польщу повернулася в Україну до подруги. Зробила все як запланувала і вже післязавтра має вирушати назад, до чоловіка, який весь цей час щодня телефонував та переживав за свою жінку.
- Чоловікам з європейських країн не зрозуміти, як важливі для нас українок огороди. І дружба наша жіноча, - казала Віра.
З розмови з жінками дізналася, шо ця поїздка в місто була остання. Вже через день Віра вирушить в іншу країну і не відомо чи повернеться. Ій вже за 70. А сьогодні вони приїхали щоб з'їсти смачні тістечка, погуляти по рідним ще з дитинства місцям.
- Скільки зможу буду допомагати Олі з-за закордону. Не відомо чи зможу ще приїхати, - на останок розповіла Віра.
Зараз все змінюється. Жіноча дружба переростає в потужну силу. Ми інші. Наші почуття щиріші і міцніші. Ми спокійно можемо говорити на складні життєві теми. Ми прекрасні в прояві своїх людськіх почуттів.
Колись від відомої людини я почула: "Люди бояться не смерті, люди бояться Жити".
Українці за цей час показали всьому світові не тільки свою сміливість перед обличчям смерті, а і жадобу до життя. До нового, потужного життя, допомогаючи одна одній.
І воно неодмінно буде!
Ася СЧАСТЛІВЦЕВА, майстриня, травниця.
*допис з «Фейсбуку»
реклама
