Створення безбар'єрного міського простору - це особлива тема для нашої країни. Вже. Як кажуть в армії - вчора.
В мене є друг черкащанин на інвалідній колясці якого я часто проводжав додому гуляючи міськими вулицями. Я на власному досвіді відчув, як потрібні рівні тротуари, з'їзди і виїзди бардюрів. Зрозумів, що таке посадити друга інваліда на парковці в машину, скласти і розкласти його коляску.
Мій друг кожного дня робив героїчні речі долаючи різні дистанції. Підготовка до цих прогулянок займає час і зусилля. Це молодий красень хлопець живе як всі. Ходить в тренажерний зал, перукарню, здійснює шопінг і відвідує церкву, свята та концерти.
Для звичайних людей міський життєвий простір сприймається як даність. Для людей з обмеженими здібностями - це щоденна боротьба і виклик.
Мої прогулянки і допомога, спілкування з ним сприймалися ним і рідними як певна ніякова вдячність. Мені ж насправді було ніяково від того, що ці люди мають відчувати борг чи прив'язку. Ні, вони нічого не винні і не мають бути винні. Вони не мають почувати себе ніяково. Тим паче з ними не діє валюта лицемірства та популізму.
Сьогодні додому повертаються наші поранені захисники, які стають інвалідами. І ми усі чудово розуміємо, що маємо зустріти наших героїв достойно гостинно. І дуже обережно поводитися з їхніми почуттями.
Олександр Дубина, співак і воїн з Черкас
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису