Щодня ти прокидаєшся вдосвіта і крізь вранішній сон бурмочеш молитву, уявляючи, як обіймаєш сина крильми. А твої крила, як у стимфалійського птаха. Мідні і гострі зовні, щоб вразити будь-кого, хто насмілиться зашкодити твоїй дитині. А всередині вони м'які й білі, щоб втамувати біль і приголубити його тіло й душу. Ти погоджуєшся, що молитва трохи дивна з такою візуалізацією, але...
Ти збираєшся на роботу тихенько, щоб не завадити чоловіку, в якого своя розмова з Богом. Ти не втаємничуєш його в свої переживання, бо не можеш більше чути, як він кричить. Як кричав, коли трапився вибух в Оленівці. Та й на службу йому пора, а там зброя. Не дай, Бог! Хай, краще, не знає зайвого. Ти якось сама вигребеш.
По дорозі на роботу і з роботи ти тихенько плачеш, сидячи біля вікна маршрутки. Бо ти їдеш знайомими вулицями рідного міста, а твого сина тут немає. Він не бачив, як квітнули абрикоси. Не відчув, яким теплим був Дніпро цього літа. Не гуляв з коханою осінніми доріжками в парку.
Ти часто чуєш:
— Вибач, не знаю, як спитати про твого сина, але що чути?
І це найчесніше запитання! Бо люди не залишили тебе з твоїм стражданням. Вони готові взяти на себе крихту твого болю.
Увечері після молитви, засинаючи, ти знову уявляєш, як закриваєш сина своїми крильми від ворожого світу. І подумки, пошепки, а інколи вголос кличеш і кличеш: Повернись! Повернись!! Повернись!!!
Ти вгризаєшся в повідомлення в батьківських групах, де родичі полонених відчайдушно шукають крихти інформації про своїх рідних. Ти передивляєшся години й кілометри відео і фото. Раптом промайне дороге тобі обличчя?
Ти відмовляєшся від антидепресантів, бо вони цементують твою душу і ти більше не можеш відчувати свого сина. У твоєму серці утворився камінь і не дає тобі дихати, говорити, жити.
Ти слухняно виконуєш вказівки всіх, причетних до обмінів. Мовчиш про свій біль, забороняєш друзям і однокласникам сина згадувати його в соцмережах. Аж поки не помічаєш, що його частина майже зникає з обмінів. Та сама частина, яка виконала наказ президента, і вийшла в "евакуацію".
До речі про обміни! Їх пережити найважче!
За два-три дні до обміну з'являється якесь напруження в батьківських групах. Натяки й недомовки переростають у повноцінне повідомлення: Сьогодні обмін! І ти починаєш чекати дзвінка від сина. Весь день ти мариш і уявляєш його голос: мама, я в Україні!
А потім з'являються фото. Без нього.
І списки. Без нього.
І ти трохи вмираєш.
І кричиш. Мовчки. Подумки.
Господи! Поверни мені його!Поверни! Поверни!! Поверни!!!
Поверни! Мені! Його!
А потім встаєш, збираєш себе до купи і кажеш чоловіку: Ти бачив? Був обмін. Його знову немає в списках.
І живеш далі.
До наступного обміну.
Оксана Єрцова, допис з "Фейсбуку"
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису