Саме сьогодні, в день визволення Херсона від рашистської навали, не можу стримати емоцій. Що діялося в місті 8 місяців окупації, знають ті, хто пережив той кошмар. Але це окрема історія і сьогодні не про це. Я пам'ятаю той вечір напередодні визволення і день визволення погодинно.
Ще пізно ввечері до мене на квартиру заскочила схвильована сусідка Аня зі сльозами щастя на очах та словами: "Кажуть,що наші на околицях міста"... Не повірила, хоча напередодні вночі з балкону п'ятого поверху спостерігала, як кадирівці щось вивозять до Дніпра, а потім на катерах переправляють на той берег. І дві ночі поспіль поблизу Антонівського мосту стояв гуркіт, наче окупанти виводять з міста важку техніку.
Але ... Не вірилося що так просто відійдуть. Херсонці активно готувалися до вуличних боїв, переглядали підвали, хтось рив в землі сховища, запасалися продуктами на час боїв. Опівночі місто наче завмерло... Здивувалася, що стоїть абсолютна тиша. Не їздять таксувки, бо таксисти та колаборанти мали дозволи на проїзд містом під час комендантської години, не мотаються туди-сюди, як раніше, рашисти з літерами V та Z на автівках та БТР-ах.
В повній тиші стою на балконі і раптом... Я назвала цю ніч "Армагедоном". Бо було декілька таких потужних вибухів, що мій п'ятиповерховий будинок наче піднявся разом з фундаментом, а у тих, хто мешкав ближче до Антонівського мосту повилітали вікна двері, попадали фронтони будинків та дахи. Так... То палав славнозвісний Антонівський міст...
І майже символічно, на фоні того усього, раптом з'явився на дорозі перед вікнами бронетранспортер русні, а на ньому декілька вояк. Їх покинули тут, в місті, на явну смерть свої, ті "що своїх не бросают". Свідки кажуть, що ще довго вони перелякано моталися туди-сюди вулицями, але їх вже не боялися, над ними потішалися. Ще цілий тиждень було чути постріли біля Дніпра, бо то намагалася переплисти на той берег русня, яку покинули на цьому березі на смерть, а їх з того берега добивали свої ж.
Але я не про те. Я про те, яким радісним був ранок... Люди, знайомі й незнайомі вітали один одного з визволенням. Обнімалися зі словами: "Наші в місті". Вулицями моталися автівки, скутери з українськими прапорами. Біля кафешки зібралася купа молоді, що на повну ввімкнули українські пісні. Наші ще не ввійшли в центр міста і люди помчали на окраїни, щоб привітатися, обійняти та розцілувати визволителів...
Наших військових в той день я побачила лише опівдні, коли вже йшла зачистка міста. Запам'ятала молодого хлопця на бронетранспортері. Зійшлися мешканці навколишніх будинків. Всі намагалися його нагодувати, налити кави, чаю, а він відмовлявся зі словами : "Вибачте, дякую, але не можу взяти...Зради багато".
І ми розуміли про що. І не ображалися, бо на власні очі бачили і на власній шкурі відчули скільки в Херсоні було зрадників під час окупації. Дуже добре запам'ятала його слова: "А ми далі - на Крим!"
Не знаю хлопче, чи живий ти, дай, Боже, щоб так і було. На все життя запам'ятала ту атмосферу, що панувала в місті та наші відчуття. Ми були по-справжньому щасливі...
Лариса Аніщенко, ексречниця ГУ НП Черкащини
*Допис з фейсбуку
реклама
