Вівчарик: Буцький каньйон – вперед у минуле?

03 листопада 2024, 19:38

До цієї поїздки ми – група смілянських журналістів і майбутній священик Володимир Зарічанський – готувалися давно, бо все чекали жовтогарячої осені. Та листя цього року жовтіти і багряніти довго не хотіло, а прогноз погоди обіцяв приморозки. Тож першого листопада ми таки помандрували до Буцького каньйону.

Шлях зі Сміли до Буків не близький, але в гарній компанії їхати легко і швидко. Вирушили ми воєнної тривожної пори в Україні, яка бореться з росією за свою свободу. Та дорогою нічого про війну не нагадувало: туманного ранку шлях набігав на автівку сучасним якісним асфальтом, „шахеди” не літали, військова техніка не їхала. Узагалі, машин було навдивовижу мало. Проте поступово шосе стало нагадувати радянський битий путівець, між ошатних садиб почали з’являтися порожні, недоглянуті, а то й напівзруйновані. Особливий смуток викликала недобудована школа. Сучасна споруда, яка могла би стати окрасою села, палацом знань, наповненим дзвінкоголосою дітлашнею, зяяла порожніми вікнами і сірим дахом, що почав руйнуватися. Ця недобудова чомусь скалкою засіла в серці, муляючи, нагадуючи про наші прорахунки і негаразди: українське село у своїй масі потроху вимирає. Молодь не бачить у ньому перспективи для себе і шукає щастя у великих містах або за кордоном. Свою лепту внесла і війна. Адже в кожному селі ми спостерігали державні прапори на могилах загиблих захисників України і портрети Героїв біля сільрад.

Дорога на Буки

Від сумних роздумів відволікала хіба що наша неймовірно прекрасна природа: очі тішили осінні дерева, котрі в деяких місцях таки вбралися в жовте і червоне листя, палахкотіли вогнищами на обрії серед зеленої озимини. Крізь густі хмари час від часу пробивалося сонячне проміння, осяваючи довкілля обережним теплом, від якого світ одразу ставав святковим й урочистим.

Несподівано виявилося, що пального замало. Інтернет підказав: невдовзі буде заправка. І ми її знайшли біля села Чижівки. Ця заправка напевне б потішила тих, кого доймає ностальгія за ссср. Особисто я подібної не бачив уже багато років. Але заправник був приязний, ми залили в машину бензин і без пригод дісталися до Буків, де й знаходиться вже відомий на всю Україну каньйон. Нинішні Буки є центром відповідної територіальної громади в Уманському районі, Селище розташоване на скелястих берегах Гірського Тікича. З історії відомо, що це поселення було чи не першою сталою осадою на Уманщині. З Буків почалася колонізація цього краю і його сталий розвиток. І зараз селище має досить пристойний вигляд, хоча якихось історичних пам’яток у ньому, по суті, не залишилося. Та ми їхали не заради них, а щоби побачити диво природи – Буцький каньйон, який входить до сотні найкрасивіших місць України. Це важко навіть збагнути, але його скелі утворилися мільярди років тому у протерозойський період, коли ґрунти нашої планети тільки формувалися. Тобто, ми тут переносимося в неосяжну давнину, яку можна не лише побачити, а й торкнутися. Здебільшого гладкі від давності камені каньйону зберігають у собі пекло початку творення планети і тепло рук українців, котрі живуть тут з давніх-давен. На очах наших далеких пращурів Гірський Тікич тисячі років прогризав, виточував собі у споконвічній тверді дорогу і таки вирвався через здавалося б нездоланну перепону на рівнину, залишаючи позаду суворі, похмурі скелі, котрі дивляться йому услід чи то з осудою, чи заздрісно.

Недобудована школа

Нині каньйон, що розташований на 800 метрів нижче греблі колишньої Буцької ГЕС, являє собою дивовижний скелястий берег з виступами граніту висотою близько 30 метрів. Довжина його біля двох з половиною кілометрів, ширина – 80 метрів. Вік – понад три мільярди років, тобто він один з найдавніших у світі.

Перед входом у каньйон, який ще називають „Українською Швейцарією” і навіть за зовнішньою подібністю – фіордом, води Гірського Тікичу стрімко скочуються з брили граніту, створюючи тим самим гучний водоспад Вир – гідрологічну пам’ятку природи місцевого значення. Біля нього позаминулого століття збудували великого водяного млина, будівля якого збереглася. А біля греблі колишньої ГЕС, зведеної в часи реалізації ГОЕЛРО, досі стоїть обезголовлене погруддя Володимиру Леніну – ще один символ минулого і непростого сучасного, гротескний наслідок народної декомунізації.

Колись тут жили люди

Як уже мовилося, протяжність Буцького каньйону невелика. Прогулянка ним тривала б недовго, якби йти рівною дорогою. Та щоб побачити всю його красу, ще й коли доймає журналістська допитливість і цікавість, доводиться постійно спускатися до води і знову підійматися вгору. З огляду на всі ці підйоми і спуски, на складний рельєф, витрачається чимало сил. Та воно того варто, бо є чим помилуватися: річка, що біжить між уламками каміння і валунами, утворює мальовничі затоки, над якими в задумі схиляються дерева. Її береги поросли високою травою, кущами і квітами. Влітку, кажуть, можна насолоджуватися й запахами реліктового Алісуму. Деякі скелі обабіч бистрини нагадують обличчя людей та звірів, багато з них вкриті своєрідною сірою патиною.

Нікого не залишить байдужим і „Український Стоунгендж”. Чимало дослідників вважають цю просто таки фантастичну ділянку з її величезними кам’яними брилами майже прямокутної форми, одну з яких хтось явно поклав зверху, залишками рукотворної споруди, що подібна до всесвітньовідомого Стоунгенджу в Англії.

Зупинка біля Чижівки

Якщо призначення цієї гіпотетичної споруди невідоме, то колишня Буцька ГЕС, яка розташована посередині каньйону і має статус пам’ятки архітектури, незважаючи на нинішній футуристичний вигляд, зводилася в 1927-1929 роках для дуже практичної мети: то була одна з перших малих гідроелектростанцій України та перша сільська ГЕС, яка давала електроенергію не одному навколишньому колгоспу. Працювала вона до 1991 року. Знадобилася б і зараз, коли росіяни так нищать нашу енергетику, але електростанцію давно закрили через нерентабельність. Зараз Гірський Тікич більш-менш повноводий лише в квітні-травні та вересні-листопаді…

На щастя дерева над дорогою не рубають

Заключним акордом першої частини нашої мандрівки було плавання на човнах поміж найвищих скель каньйону. Біля гумових надувних чортопхайок поміж ніг постійно крутився рудий канюка з довгим хвостом. Його вгодованість свідчила, що люди у нас не жадібні, а чуйні. Звісно, ми не змогли відмовити собі в задоволенні дати йому ковбаски і походити водами своєрідного Стіксу між гранітних воріт геологічного Аїда. Бо те, що бачили вони, не знає і ніколи не знатиме ніхто з сущих на землі. А раптом щось передасться нам хоча б у снах?..

Заправка з минулого

І ми попливли. Харона не було. Були усміхнені молодики, котрі, як і він, узяли за проїзд обол, себто дзвінку монету. Ми тихо ковзали темною водою, слухали споконвічну тишу, вдихали напоєне запахами трав, листя і вогкого каміння повітря і фотографували. Пробували увічнити сувору красу. Та хіба світлини можуть передати ті почуття, які відчуваєш, знаходячись на дні глибокого каньйону, а над тобою нависають скелі, котрі бачили сотворення світу? До речі, це місце дуже подобається кінематографістам. Недарма тут зняли епізод випробування джур у фільмі „Козаки. Абсолютно брехлива історія”.

Водоспад Вир

А тоді крізь свинцеві хмари знову прорвалося сонце. Мій колега вкотре узяв до рук фотоапарата і пішов уже пройденим маршрутом, щоби знову зафіксувати все у променях дателя життя. А я відпочивав, вбираючи в себе навколишню красу. І треба ж такому статися, щоби саме в цей час завила сирена повітряної тривоги. Кляті москалі не можуть залишити нам прекрасного, вони прагнуть тільки руйнувань. Коли виття затихло, я почув, як дівчинка неподалік говорила в телефон: „Ні, мамо, не хвилюйся. То тільки сирена. Прильотів тут, на щастя, не було”. Коли дівча дало відбій, я запитав, звідки вона. Виявилося, з Одеси. А потім я зустрів групу її друзів. Були також школярі з Кривого Рогу. Життя триває і його не перекреслити найлютішому ворогу. Ці скелі і земля навколо них можуть багато чого розповісти про буття і смерть. Вони набачилися всього, але вони також є свідками того, що вода камінь точе… Добро завжди переможе зло.

Щоби гарно роздивитися каньйон, іти треба то догори, то донизу, то важкими стежками

І ми знову фотографували, знову ходили каньйоном і не могли надихатися і надивитися. А тоді напилися води з давньої кринички і все дивувалися слабкій підприємливості місцевих людей. Ми всі бували на заході України і бачили, як подорожани змінюють життя громад у кращий бік. Якщо каньйон вичистити від сміття, що його залишили недбайливі туристи, розбудувати відповідну інфраструктуру, то це місце можна зробити перлиною світового туризму. Але зараз тут навіть вбиральні пристойної нема, не кажучи вже про крамниці, кнайпи, колиби інші місця відпочинку. Агов, буківчани, прокиньтеся!

Сіра патина на камінні

Додому ми їхали втомлені і щасливі, ніби повертаючись уже з минулого в сучасне – тривожне і непередбачуване. Але в древньому каньйоні ми залишили часточку себе. І не тільки там, дорогою крізь наше серце проходило наше минуле і водночас марилося майбутнє. Ми минали села, які мали дивовижні назви і глибоку історією, їхали землею, на якій тисячоліттями творилася наша нація через трипільців, скіфів і козаків. От, приміром, сільце Багва є майже синонімом слова москва. Бо з давньоукраїнського – то мокра заболочена рівнина, а москва – темна, болотяна вода. Поселення на вигляд небагате, але зупинка на трасі біля нього нагадує українську казку. Місцеві люди відобразили в ній свою мрію. І чомусь віриться мені, що село з часом відродиться, розквітне, а москва зникне з попелом, бо не може мати майбутнього вбивця, нема в нього мрії, а є лише захланність.

Тут залишили свої сліди скелелази

Цікаво, що свого часу тут відбулася Дрижипільська битва між поляками, на боці яких були кримські татари, і козаками Богдана Хмельницького, яким допомагали московити. Тоді поле дрижало від вогню і холоду, адже баталія відбувалася взимку. Чотири дні вояки били і стріляли один одного, поклали купу людей, та, по суті, у бойовищі не переміг ніхто. Але в перспективі перемогла таки московія. Не з тими тоді козаки у спілку увійшли, ох не з тими…

Ворота геологічного Аїда

А у Водяниках скіфське городище слугувало укріпленим форпостом ще за Польсько-Литовської держави. Місцеві люди завжди були вільними козаками, проте між них чудово почувався і відомий польський письменник Станіслав Грудзинський, котрий тут народився. Сам собою напрошується цікавий туристичний маршрут.

Найсуворіше місце каньйону

Ми поверталися в Смілу дорогою обабіч якої росли пишні пірамідальні тополі, над деякими ділянками над нею нависали гілки могутніх дерев. Мимоволі згадувалася рідна Сміла з її деревами-каліками і думалося: як добре, що тут місцева влада не рубає зелені насадження, не робить з рідної землі пустелю. Її залишають по собі загарбники. А ми ж вільні українці, яких минуле вчить, а не карає… Чи не так?