Передбачити подібне знайомство неможливо. І хоч за роки роботи журналістом я мав чимало несподіваних і цікавих зустрічей, ця мене просто приголомшила. Напевне, її можна назвати журналістською удачею, але на душі чомусь неспокійно, а в серці залишилися суперечливі, неоднозначні почуття.
…День був теплий, навіть жаркий. Я придбав у касі Південного вокзалу станції імені Тараса Шевченка квитка до Києва, вийшов на привокзальну площу і почув браву пісню незрозумілою мовою, що лунала з генделика. Мимоволі глянув у тому напрямку і побачив, як нечисленні відвідувачі цмулять пиво. Нездалий приклад нерідко приваблює більше, ніж правильний. Тож я рішучим кроком попрямував до генделика, замовив собі хмільного напою, всівся на дерев’яного стільця ближче до площі і з задоволенням припав до кухля. Та не встиг зробити п’ять перших найсмачніших ковтків, як біля мене намалювався непевного віку і сірого вигляду чолов’яга.
– Не угостишь пивком? – благально запитав він. – Так сушит, а денег нет, с больницы домой еду…
Часи, коли я позитивно відгукувався на подібну маячню, залишилися в далекому минулому. Життя навчило, що з подібною публікою треба бути суворим і агресивним, інакше доведеться довго позбуватися компанії нав’язливого бомжа. Тому глянув пильно і суворо на прохача й мовив з притиском:
– Сам підеш, чи мені встати? – Ще й удав ніби справді намагаюся це зробити.
Чоловік підняв примирливо руки і забубонів: „Ухожу, ухожу!”… Після чого почовгав у напрямку кіосків.
Я знову затягнувся пінистим напоєм, аж примружив очі від задоволення. А коли розплющив, побачив за столом поруч себе іншого чолов’ягу непевного віку, проте міцного настільки, що на мене відразу повіяло тривогою. Придивився уважно до сусіда, який теж насолоджувався пивом, і мимоволі відзначив, що навряд чи запам’ятав би його обличчя. Воно було якесь узагальнено-усереднене. Ще й величезні чорні окуляри прикривали очі. А от статура викликала повагу. І все ж я не почув, як він сів за стіл. Чоловік мовби виріс на стільці.
Я мовчав, він теж, а тоді мовив: „Правильно ты его отшил. Я тоже не люблю подобной публики. Потому и подсел к тебе. Не возражаешь? Чё то скучно сегодня”.
Я промимрив щось у відповідь. Тривога не влягалася, а лише наростала. Підсвідомість волала „SOS”(!), хоч я не міг ще розібрати чому.
Ми знову декілька хвилин мовчки потягували пиво, а тоді мій сусіда мовив: „Ты я вижу местный. Спокойно тут у вас, не то что на Донбассе”.
– Бог милував, – відповів я у відповідь. – А ти що, звідти? – запитав і собі, зацікавившись.
– Ну как бы это правильно сказать? Не с вашей стороны. Из тех, кого вы называете террористами… – він криво посміхнувся.
Найманці з Росії на Донбасі
Світ навколо нас відразу згорнувся у сіру рурку. Мені стало холодно. „Побігти до лінійного відділення міліції, тримати злочинця і волати про допомогу”? – промайнули думки в голові. Від них відволік насмішкуватий голос:
– И не думай. Ты, я вижу, в своё время от отребья отмахивался, и всё же поверь, я тебе не по зубам. За пять секунд и без ствола вырублю. Но мне лишнего шума не надо. Проездом здесь, скучно, вот и решил пообщаться. Говорю же, слишком спокойно у вас. А ведь городишко то ваше два десятка наших бойцов из Славянска за час возьмут. Разнежились вы, воинов нет, разве что такие уроды, как тот, которого ты отшил…
– У вас там „бойцы”! Жінками і дітьми прикриваєтеся, – раптом розсердився я. Співрозмовник, на моє щастя, схоже, не образився.
– Там всякие люди есть, – відповів задумливо, – я, например, наёмник, дикий гусь…
– Чого ж ти відлітаєш? – посмілішав я. – Смаленим запахло? А воїни, бійці у нас є. Ще й які! Чого лише Валентин вартий (назвав і його прізвище). Він воював і в Афгані, і в Сирії… Найманець зупинив мене, піднявши руку.
– Твоё счастье, что ты знаешь Валентина. А то б я тебе сейчас руку оторвал. Валентин – это действительно воин! Я его через отца знаю. Не хотел бы оказаться с ним в Славянске по разные стороны баррикад. Не знал, что он на Черкассчине живёт.
Найманець-професіонал
Непроханий гість говорив, а я, незважаючи на погрозу, відчув, що минулося. Світ навколо мене почав приймати природний колір, та був він уже не такий, як десять хвилин до того. Із безжурного і розслабленого став тривожним і небезпечним. Я якось просто фізично відчув, наскільки хитка межа між миром і війною. А й справді, якщо б у Смілу приїхали зо два десятки таких найманців? Чи упоралися б ми із ними, чи не здалися б наші правоохоронці? І що б робили звичайні сміляни?
Між тим „дикий гусак” вів далі:
– Тебе этого не понять, но для меня война – это обычная работа. Так я зарабатываю на жизнь. Ничего личного, пойми. А если дураки сами лезут нас прикрывать, кто им врач? Мне дорога моя жизнь!... Честно говоря, я верил, что на Донбассе все хотят в Россию, а бандеровцы их притесняют. Поэтому нанялся с лёгким сердцем. Но всё оказалось не так: большинство нормальных людей хотят жить на Украине, из России приехала „защищать угнетённых” всякая шушера, казачки прибацанные. Местная гопота, это вообще уроды. Нет, профессионалы тоже есть, иначе всё бы там давно закончилось. Но основная масса – это не ополчение, как по телеку говорят, а дол…бы, придурки. Короче говоря, вони много, а денег мало. Это не моя война. Вот и уехал.
Найманці з Росії на Донбасі
– І куди, якщо не секрет? – обережно запитав я.
Найманець майже весело розсмівся.
– Да не выследишь ты меня, не смеши, бдительный. Однако секрета нет. На Западную Украину еду. Никогда там не был. А отец с Валентином служил одно время. Хочу понять этих людей. На Донбассе они мне понравились, достойные противники. Взял одного в плен. Потом обменяли на нашего. Понял, что это действительно убеждённые люди. Вот они будут воинами. Ведь воин – это не вооружение. Это выучка и убеждённость. Меня во внимание не бери, я наёмник, профессионал. Но я помню, как мой отец отзывался об афганцах. Несмотря на тяжёлое ранение, он их уважал. „Этих людей не сломаешь, – сказал мне как-то. – Они убеждённые. С такими за деньги лучше не воюй”.
Я замислився, муляло одне запитання, не міг відважитися його задати, а співрозмовник уже допивав пиво. Тож, зрештою, насмілився:
– Якщо ти вже такий професіонал і їдеш звідти, скажи, в чому помилка АТО?
Я не знаю, які в цього найманця очі, та навіть крізь його окуляри мене заморозило. Зрештою він таки сказав:
– Да не АТО это, а херня какая то. Я воевал в Чечне и знаю, что такое АТО. Кстати, думаю, понимаешь, как я отношусь к чеченцам. А они уже и у вас. Это тоже одна из причин, почему уехал. Вы сейчас мишени. Меньше бы было „идейной” шушеры из Росси, а больше нас, мы бы давно уже разогнали вас с вашим АТО. Плачетесь много. Граница, мол, открыта. Так она и в сторону России открыта… Несколько диверсионных групп и Ростовская область парализована. Не надо бы было и АТО. Но, жуйте сопли дальше. Ваши карикатурные генералы не могут взять на себя ответственность, а бойцы гибнут. Да мне, собственно, уже по херу. Мне о пенсии и своём домике в Европе думать надо. Уже к сороковнику подбирается… Я же теперь с паспортом украинца (він знову криво посміхнувся). С Западной во Францию поеду. Ваших там теперь уважают. А друг в иностранный легион кличет…
Найманець встав, начепив на спину невеликого наплічника, кинув мені „Бывай”. Хвильку постояв і додав: „Лучше забудь обо мне. Расслабился я что то сегодня. Старею, наверное. Привет Валентину!”. Легким кроком пройшов з десяток метрів, сів у якогось легковика, що мовби чекав на нього, і здимів.
Я довго дивився услід, а тоді замовив собі ще пива. Розглядав, замислено, піну, і раптом зауважив, що через площу знову човгає волоцюга, якого так мучила спрага. Гукнув страждальця, дав йому кухля і поїхав додому.
Минув тиждень. Та зустріч усе не йде з голови. Багато думав про неї. Ненавиджу убивць, але ж спілкувався, по суті, з убивцею. Водночас не можу не визнати, що моїм співрозмовником була непроста, неоднозначна людина. Проте, весь час ловлю себе на думці, що не хотів би бачити цього чоловіка ще раз. Тому щиро бажаю йому служби у складі Легіону, щоб він поїхав, приміром, в Африку, подалі від нас…
вояки французького іноземного легіону
Фото з відкритих джерел інтернету
Коментарі
не сподівайся ...................................
Це 100%, мені Валєнтін сказав.
Фігня, Чак Норріс - круче!
Росіяни ведуться тільки на "шнягу" made in Russia
Утік з Черкас - значить, "класний пацан"?
Стрічка RSS коментарів цього запису