Саме так сказав був мій попередній роботодавець, коли я повідомив, що йду на «Прочерк». Однак проєкт «Прочерк» не став «пробєлом», а став яскравим відрізком професійного життя. Звісно, у мене погіршився зір із мінус 1,5 до мінус 4 (привіт колегам по нещастю), адже доводилося більше, ніж будь-коли сидіти за комп’ютером, а згодом сидіти і в телефоні, модеруючи коментарі та навіть доставляючи новини, поки автобус віз мене з одного кінця міста в інший. «Прочерк»: 2010-2020 ЧАСТИНА 2
1 липня сайту ПРОЧЕРК буде 10 років.
(Публікуватимемо частинами десятилітню історію видання. Зібрав власний досвід та досвід команди, розповім про старт проєкту та його розвиток і досягнення, розповім про труднощі, з якими довелося зіштовхуватися колективу, розвиваючи свій інтернет-ресурс, про виклики часу, конкуренцію та критику, про комічні ситуації, які виникали протягом десяти років роботи та про ті потрясіння, які переживали члени редакції нарівні з усіма жителями країни за, здавалося б, короткий і водночас такий тривалий період – 10 років)
Водночас видання згуртувало цікавий колектив. У різний час до нас долучалися журналісти Світлана Копійка, Вікторія Кобиляцька, Світлана Литвак, Леся Щербенко, Тетяна Бойко. У нас зростало багато колег, серед яких найяскравішими назвемо Єлєну Щепак та Артура Пріхна. Фактично у нас зростали і майбутні конкуренти, і колеги.
Перший період роботи сайту дав зрозуміти, що на новачків у цій галузі дивляться як на щось тимчасове. Тож у декого й були сумніви щодо нашої довговічності і стабільності роботи. Та поки одні сумнівалися, ми нарощували аудиторію і задавали ритм роботи.
Так, до початку роботи сайту «Прочерк» серед нечисленних на той час онлайн-медіа було не заведено писати в заголовку у дужках слова «оперативно», «фото», «доповнено» тощо. За нами так почали робити інші колеги. Особливо зреагувало професійне середовище на слово «оперативно», адже справді тепер новини потрібно було подавати ще більш оперативно.
Прискіпливо ми ставилися на початку до передруків. Адже самі передруковували матеріали колег із чітким посиланням на першоджерело. Того ж вимагали від інших.
Був випадок у перший рік роботи сайту, коли нас передрукував сайт «ТСН». Деякі місцеві колеги взяли матеріал зі столичного сайту, таким чином і новину черкаську оприлюднивши, і нас оминувши увагою. Коли я зателефонував редактору того видання, він просто зазначив: «У чому проблема?» Дійсно, він передрукував матеріал про черкаську новину з посиланням на «ТСН», бо там це було опубліковано. Однак то було не першоджерело…
Зізнаюся, я теж не все знав. Інколи виходило вкрай кумедно. Так, на початку старту проєкту ми публікували матеріал про те, що в Південно-Західному районі Черкас вночі чути пугукання сов. Звісно, я взяв коментар в орнітологів, у директора черкаського зоопарку. Ми подали враження людей, яких це пугукання, м’яко кажучи, напрягало. Щоб «оживити» тему, мій редактор написав просто під ім’ям Сергій коментар до новини. Оскільки ми лиш починали, і я відчував, що, пишучи коментарі, модеруючи коментарі, публікуючи коментарі, ставлячи плюс чи мінус коментарям, я так би мовити мало не всім світом керую, вирішив відписатися Сергієві. Мій коментар був у досить жартівливому стилі. Гаразд, скажу, що то був не коментар, а стьоб. При цьому, оскільки я – совісна людина, то, пишучи коментар, у графі «електронна пошта» я справді поставив свою електронну пошту. Для повноти картини зазначу, що перші місяці роботи ми раділи одному-трьом коментарям на день, тому, звісно, редактор подивився, хто ж такий молодець і написав йому коментар-відповідь на сайт.
– Я? Та ні, наче не писав коментарі… – першою була моя реакція, коли редактор зауважив, що на, здавалося б, неполітичну тему про пугукання сов нам надійшло аж два коментарі.
У продовження теми він зауважив, що один коментар таки написав сам.
– А я не писав… – пробубонів я тоді щось собі під ніс.
За добу на «Прочерк» стало надходити сотні коментарів. Це вже згодом їх модерування стало забирати вкрай багато часу, а згодом стало ще важче, бо у коментарі поліз спам, який не бачить на основній сторінці сайту читач, але його бачить модератор і просто не знає, що з ним робити.
Це вже згодом я сам сміявся з наших коментаторів, які інколи поводилися так, як я колись. Наприклад, деякі особи, прізвища яких не назву, бо вони в Черкасах занадто відомі, пишуть інколи до наших публікацій, де згадані їхні прізвища, коментарі діаметрально протилежні за змістом. Так-так, я написав саме це – певні публічні особи інколи пишуть до новин на «Прочерку» коментарі, де під різними ніками то хвалять себе, то критикують, щоб збільшити ажіотаж навколо порушеної теми. Все б нічого, але ті особи бувають такі ж наївні, як я колись – у графі «електронна пошта» вони чемно вказують свою електронну пошту. Як-то кажуть, Штірліц ніколи не був такий близький до провалу...
Зараз коментарі – це як снігова лавина. Коли один читач висловлює свою думку з приводу мітингу, критикує вимоги його організаторів абощо, то відразу знаходяться такі читачі, які підтримують мітингувальників, заперечуючи першому читачу. Таким чином зав’язується дискусія. І це, як правило, відбувається під матеріалами на «гарячу» чи конфліктну тему.
Назарій Вівчарик, відповідальний редактор сайту "Прочерк"
Частина 1 - ТУТ
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису