1969 року мої батьки повернулися з Росії в Україну. Отже, я народився в Росії і закінчив там 6 класів. В 7-й пішов в українську школу. І нічого страшного зі мною не сталося. Я нормально оволодів рідною мовою, бо вдома ми спілкувалися українською, непогано закінчив школу. Згодом закінчив з червоним дипломом училище й інститут. Працював на підприємствах Сміли, в Черкаському обласному краєзнавчому музеї, журналістом і завжди дивувався людям, котрі народилися в Україні, але мови української не знали...
Мені вже просто огидні ті, хто, живучи в Україні все життя, чомусь протестує проти того, щоби українська мова звучала в публічному просторі. Зауважу, це на 30-му році Незалежності! Противники української мови жили весь час тут, з нами, в Україні, не забралися звідси, отже пов'зують своє майбутнє з Україною, але української мови не хочуть... Як на мене, це якийсь вивих головного мозку.
Вважаю, що противники української мови потенційні вбивці українців. І націлені вони не тільки на наші душі, бо мова - це душа народу. Вони вже нищать нас і фізично. Згадайте, скількох українців вбили на Донбасі за українську мову, за наш прапор, за герб. Згадайте, як з українців знущалися, відрубували руки за витатуйований на ньому тризуб, згадайте, як українку прив'язали до стовпа посеред міста, били, ображали, обпльовували. Це робили не україномовні. Хіба таке можна забути? А дехто каже, що мова не має значення...
Олександр Вівчарик, журналіст
*допис з "Фейсбуку"
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису