Вівчарик: Він змусив СРСР демонтувати ГУЛАГ

Нещодавно сестра відомого українського письменника, мовознавця, громадського діяча Олекси Різниківа Валентина Осинська подарувала мені книгу краєзнавця і письменника з Вінниччини Івана Малюти „Двічі не вмирати”. Прочитав її на одному диханні. Шкода, що наклад цієї невеликої за обсягом, проте дуже цікавої і пізнавальної книжечки, мізерний і її прочитає небагато людей. Між тим, це просто унікальне видання, яке ламає стереотипи. У ньому йдеться про фронтовика і в’язня ГУЛАГу Ігоря Доброштана, який очолив повстання рабів-каторжників у Воркуті. Не бандерівець, а колишній фронтовик!  По суті, це він змусив вище керівництво СРСР розпочати демонтаж ГУЛАГу. Про цю легендарну людину мали би бути складені пісні, зняті художні фільми та, приміром, я – журналіст і краєзнавець зі Сміли – на свій сором лише зараз дізнався про нього. Хоча народився Ігор Доброштан на Смілянщині в селі Тернівці. Проте мені відомо було, що там похована родина колишнього власника села, генерал-майора Христіана Граве, який штурмував з Суворовим Ізмаїл і придушував повстання Тадеуша Костюшки в Польщі. Знав, що тут народився Іван Артеменко, який прийняв капітуляцію Квантунської армії. Але ніхто з земляків Доброштана не розповів мені про нього, хоча я не раз бував у селі. Вочевидь, люди боялися згадувати про того, про кого мовчить влада.

Та чого дивуватися, коли і зараз в Смілі на рівні очільників міста точаться суперечки, чи варто міняти назви вулиць, що носять імена російських і радянських діячів, на українські…

Отже, народився Ігор Доброштан, як уже мовилося, в селі Тернівці 1923 року. Школу закінчив у Смілі. 15 кілометрів до неї він не йшов, а пробігав. З дитинства був сильний і фізично розвинений. І високий – 190 см. Перейняв від батька козацькі гени, а від мами – німецькі (походила з німецьких колоністів). Добре знав німецьку мову. Якби обставини склалися інакше, з Ігоря, безумовно, виріс би неабиякий лідер, адже був він кмітливий, спостережливий, мав гарну пам’ять, незалежний характер і організаторські здібності; не терпів несправедливості і гостро реагував на образи.

Після школи Ігор поступив до Одеського інституту інженерів морфлоту, перший курс якого закінчив напередодні війни. Влітку 1941 року отримав завдання від майора МГБ Добровольського проникнути в німецькі контррозвідувальні органи і очікувати на зв’язок. Мабуть саме це і стало причиною його арешту влітку 1948 року. Не допомогло й те, що 1943 року його перевірив СМЕРШ, що героїчно воював, виконував спецзавдання в Румунії, був командиром відділення розвідки, нагороджений орденом „Красная звезда”. Та для радянської влади він усе одно був ненадійний, чужий, як і його дядьки, що воювали проти більшовиків у Холодному Яру, як батько, котрого репресували 1944 року. Йому нагадали і донос на нього однокурсника, мовляв, Доброштан спілкувався з українським націоналістом Радзевич, нарікав на умови життя в СРСР. Тож і засудили його аж на 25 років каторжних робіт у Воркутинських концтаборах.

Що йому довелося в них пережити, двома словами не скажеш, треба читати книжку. Приміром лише у карцерах він провів 1386 діб (майже стільки тривала Друга світова війна), пройшов і сумнозвісний Володимирський централ, в якому разом з ним перебував тоді брат соратника Леніна і Сталіна Серго Орджонікідзе Костянтин Орджонікідзе, маньчжурський імператор Куї, отаман Семьонов, танковий фельдмаршал вермахту фон Кляйст…

Червоні кати так і не зламали Доброштана. Ба більше, охорона навіть боялася несамовитого сильного українця. Боялися його і табірні донощики, яких він просто калічив. Зате чесні в’язні поважали. Тому, коли ув’язнені Воркутлага повстали 1955 року, йому запропонували очолити повстанський комітет. Він і звернення в’язнів до Ради Міністрів СРСР складав, і назвав його Меморандумом, і сам підписав, бо знав, що підписант зазнає найбільшого покарання. Табірна адміністрація щогодини передавала по гучномовцю оголошення: „Хто уб’є, або видасть державного злочинця Доброштана, буде негайно звільнений”. Адже в’язні не виходили на роботу, Воркута перестала давати країні вугілля. Та комітетчики надали йому охорону з латишів.

Зрештою, про повстання дізналися в Москві. До Воркути „Дугласом” прибув заступник міністра МВД генерал-майор Єгоров, генерал-майор юстиції, заступник Генпрокурора СРСР Хохлов, інші члени комісії. Вони змушені були вести з повстанським комітетом перемовини. Гостей зі столиці вразила дисципліна, яка панувала серед страйкарів, їхня відданість керівнику. Тож, коли не вдалося погодити зі страйкарями деякі пункти  Меморандуму, Єгоров запропонував Доброштану летіти з ними до Москви. Члени страйкового комітету були проти, боялися, що його розстріляють, але Ігор таки зважився. Там його помістили в Бутирську тюрму, з якої привезли на перемовини до будівлі ЦК компартії. На зустрічі були навіть Генпрокурор Руденко і член ЦК Поспєлов. Доброштан чітко, зрозумілою мовою виклав вимоги страйкарів. Майже дві години він відповідав на запитання присутніх. Ця зустріч і спонукала вище керівництво СРСР до реформи каральної системи.

А Доброштан відбув ще три роки на мідних рудниках у Джезказгані, зрештою був звільнений і дожив до наших днів (помер 1994 року в Дніпрі). Він ще брав участь у роботі правозахисної організації „Меморіал” наприкінці 80-х років, виступав у Москві на захист Олександра Солженіцина, який прихильно згадував про цього легендарного в’язня у своїх мемуарах.

Ігор Доброштан мав усі риси отамана. Але життя дало йому змогу зібрати своє військо лише в концтаборі, бо потрапив, як і всі патріотично налаштовані українці тих часів, між молот та ковадло. І  все ж Доброштан таки залишив свій слід в історії. Сподіваюся, що згадають про нього і на його рідній Смілянщині.

Мені особливо цікаво було читати про в’язня радянських концтаборів Півночі Росії, бо сам я народився в післятабірній Інті (це не так і далеко від Воркути) у батьків, яких нещодавно звільнили. Майже все, про що йдеться у книжці, пережили мої батьки. Повернутися на Західну Україну їм не дозволили. Тож опинилися ми в Смілі. Чомусь комуністична влада вважала, що тут немає тієї національної бази, яка народжує борців за волю України. Отже, колишні політичні в’язні будуть в ізоляції.

Спочатку здавалося, що нелюди мали рацію. Місцевий люд у більшості вважав, що в концтаборах сиділи переважно бандерівці, що лише вони хотіли незалежної України. Та в підсумку радянські бонзи, як завжди, помилилися. Земля, котра породила гайдамаків, легендарних повстанців – Водяного, Грозного, Зінька Самгородського, Хмару, Голого, тощо – не могла забути споконвічного прагнення українців до волі. Тож і тут батьки знайшли однодумців, з якими, як могли, наближали нашу перемогу. Їх поважали, і вони пішли у засвіти в спокої.

Але мене все муляла думка: невже в шевченковому краї, в серці України таки не було у воєнний і післявоєнний час борців рівних воїнам УПА. Невже звідси в радянські концтабори потрапляли тільки за три зірваних на колгоспному полі колоски, за чиєюсь обмовою або за рознарядкою? І згодом переконався, що помилився. Бо і тут вистачало борців за волю України. Просто все це замовчувалося, не було такого масштабу спротиву, як на західній Україні, бо не було на той час місцевого лідера. А ОУН влада згадувала лише як локальний, не характерний для України виняток.

Та я, приміром, натрапив на свідчення колишнього капітана КДБ Володимир Ушенка, котрий займався дослідженням партизанського руху на Київщині (Черкащина на той час була її складовою частиною). Він зазначає: „Документи, із якими я працював особисто, свідчили, що 90 відсотків партизанських формувань, що діяли на території Київської області були сформовані оунівцями...”.

Як виявилося боївки і організації ОУН діяли на території всієї Черкащини. Так, від осені 1941 року плідну роботу по гуртуванню українців на боротьбу з гітлерівцями і відновлення незалежної України проводив Звенигородський окружний провід ОУН на чолі з Сивоконем. Одним із організаторів підпілля був Антін Шкільний (родом з Вільхівця), колишній отаман Вільного Козацтва, член Козачої Ради, посол від Ради до кубанців. Навесні 1942-го року, німецькі карні органи провели арешти серед членів окружного і районного проводів Звенигородщини, ліквідували видавництво, де друкувався націоналістичний часопис „Рідне слово”. У центрі Звенигородки німці вивісили оголошення, в якому закликали населення викривати українських націоналістів. За це донощикам обіцяли 10 гектарів землі, 8 тисяч марок і корову. Чи не так само діяла проти українських патріотів і комуністична влада?

Активно працювали оунівські групи в Умані, Чигирині, Тальному, Ладижинці і Бабанці. Було створено підпільні осередки в Смілі, Макіївці, Маньківці, Іванках, Тальному, Поташі, Золотоноші, в Катеринополі, Монастирищенському районі…

У Тальному націоналістичне підпілля очолював районний провідник ОУН „Сихар”, який підпорядковувався окружному провіднику Уманщини Олексію Губарю („Запорожцю”).

Краєзнавець із Кам’янки Олександр Вєтров розповів про те, що в цьому місті районним провідником ОУН був Лисенко (колишній радянський авіатор, що потрапив у полон).

У Корсуні теж був окружний провід ОУН. До його створення долучилися члени похідної групи з Західної України Дрель та Гаранчук, яких німці розстріляли в Києві у Бабиному Яру в липні 1943 року. Провокатори видали гестапівцям і корсунських учителів П. Марценюка, Ю. Бойка, О. Прудченка; юнаків – І. Змієвського, О. Топчія, П. Янчевського, а також ще більше сотні членів націоналістичного підпілля. Більшість з них загинула в Різаному яру під Корсунем, та в концтаборах Німеччини. Німці казали, що ці люди належали до ОУН, це підтверджували місцеві жителі. Натомість після війни радянська влада проголосила, що ці люди належали до комуністичного підпілля „Комітету-103”.

Як бачимо, боротися за незалежну Україну ОУН доводилося з двома тоталітарними режимами. Не дивно, що вже, по суті, після війни в березні 1945 року в районі Тальнівського лісництва при зіткненні бойової групи ОУН під командуванням Мирона Садовського з чекістами одного з них було знищено.

До кінця 1940-х років діяла боївка ОУН і УПА під проводом „Дніпровського” в Ротмістрівському районі, та інші.

Місцеве населення переважно підтримувало борців за вільну Україну. Приміром кандидат історичних наук Юрій Щур повідомляє, що 10 травня  1952 року була заарештована Явдоха Свинар, жителька села Городецьке Уманського району, яка у 1951-1952 роках надавала житло учасникам боївки ОУН, збирала необхідну інформацію.

Також були заарештовані жителі Городецького Мефодій, Соломія, Марія та Іван Яценки. Ця родина допомагала боївці з літа 1951 року, надавала укриття, допомагала продуктами, зберігала літературу й особисті речі підпільників. Іван Яценко, за завданням підпілля, 15 квітня 1952 року поширив листівки ОУН у Києві.

Деінде люди, не маючи виходу на ОУН, самі гуртувалися в бойові організації. Подібну створив 1946 року житель села Ташлика, що на Смілянщині, Дмитро Корпань. Його антирадянська підпільна група налічувала вісім осіб. Найстаршому її члену виповнилося на той час 24 роки, а наймолодшому – лише 16. Корпань планував здійснювати диверсійно-терористичні акти, які, за його задумом, мали підготувати український народ до повстання за незалежну Україну. Під час рейду тодішніми Ротмістрівським, Кам’янським та Златопільським районами з 30 липня по 27 серпня 1946 року учасники групи здійснили шість таких актів. Зокрема 30 липня вчинено напад на село Катеринівку Кам’янського району, під час якого було поранено голову колгоспу та спалено його будинок. У ніч з 4 на 5 серпня здійснено напад на склад зброї Ротмістрівського райвоєнкомату, де захоплено один навчальний автомат, дві гвинтівки і 100 рушничних патронів. У ніч з 24 на 25 серпня вчинено напад на село Пастирське Златопільського району Кіровоградської області, де спалено будівлю сільради і контори колгоспу. На місці своїх дій повстанці залишили листівку: “Громадяни! Тут був і діяв загін ім. Чорноти. Загін бореться за волю і незалежність українського народу. Хай живе Вільна Україна! Смерть комунізму. Чорнотівці”. Вранці того ж дня між станціями Сердюківка і Капітанівка загін з допомогою протитанкової гранати підірвав залізничну колію… А у вересні месники здійснили похід на Чигиринщину, де також вчинили ряд каральних актів, зокрема щодо працівника МДБ сержанта Кошелєва.

І все ж постать Ігоря Доброштана стоїть осібно. Людей подібного масштабу було не так і багато, та завдяки їм Україна, зрештою, і відбулися, як держава.

Не дивно, що ставши незалежними, ми не скорилися Москві, коли вона вкотре розв’язала війну проти нас. У тій же Тернівці є ветерани АТО, є загиблий на російсько-українській війні Віталій Холодняк. Навряд чи він знав про Ігоря Доброштана. Але зерно, посіяне ним й іншими відомими і безіменними борцями за волю України, дало нові гарні сходи. І так буде й далі, бо боротьба триває…

Олександр Вівчарик, журналіст

На світлині: Ігор Доброштан на схилі років